Біблію, а дозволяє глині говорити від свого імені.
На єзуїтського священика Тома висвятили в 1956 році, після чого протягом 16 років він керував молитовним притулком, а потім 20 років подорожував країною як виконавчий директор «Retreat International». Він стояв коло витоків професійної організації, що зараз налічує понад 500 притулків у США та Канаді.
Після виходу на пенсію чоловік жартував, що з релігійного життя на пенсію не виходять, а тому називав себе «митцем на відпочинку». Він прогулювався святинею, що розкинулася на 57 акрах, намагаючись допомогти іншим почути «вселенський заклик до святості», і використовував для цього мистецтво.
Коли в 1962 році він працював директором молитовного притулку, отець Ґедеон чіпляв на стіни традиційні витвори релігійного мистецтва – зображення Марії, Ісуса, храмів.
– Я нав’язував ці речі людям, – скривившись, каже він.
А повернувшись туди у 2000 році, він зняв усі ці «святі» картини й почепив замість них свої фотографії. Розквітле латаття, човни з веслами в туманній бухті, квітка, що проростає крізь брудний сірий паркан, – докази того, що навіть у найтемніших куточках життя живе краса.
– Оці картини і справді святі, – наполягає він. – Природа – це Боже звеличення краси.
Кожна зі світлин зафіксувала момент, який його вразив, і він «упіймав» його своєю камерою, щоб інші теж могли відчути цей захват. Отець Том фотографував протягом усього життя, але ніколи не торкався глини, аж доки одна черниця запропонувала йому спробувати це зробити. Як чудово перетворювати шматок глини на вазу, миску або чайник! Він називав це мистецтво «первісним досвідом пізнання Бога».
Він працював у крихітному приміщенні за гаражем, що швидше нагадувало комірчину для інструментів – там ледве вистачало місця для гончарного круга. Його біле пухнасте волосся відмовлялося гарно поводитися за умов підвищеної вологості і стирчало навсібіч, як в Ейнштейна, поки він закінчував черговий таріль. На витворі була невеличка западина, яку бачив тільки він.
– У нього є певні огріхи, – мовив чоловік, але його це зовсім не засмучувало. Навпаки – зачаровувало. Кажуть, що аміші залишають якийсь «дефект» у кожному кілті, щоб нагадати собі, що ідеальне може створити тільки Бог. Том не намагався бути ідеальним. Він отримував задоволення від «неідеальності».
За температурою глини Том відчував, що таріль час перевертати. Він трохи розгубився. То був найбільший таріль серед тих, які він будь-коли робив, і чоловік не був упевнений у тому, що може довірити своїм старим рукам вісім фунтів глини.
– Якщо хочеш побачити, як плаче дорослий чоловік… – попередив він, перевертаючи таріль. Той не тріснув.
Та навіть якби тріснув, для гончаря не існує такого поняття, як помилка.
Як не існує його й для головного Гончаря.
Одного разу, коли Том формував шийку вази за допомогою маленької палички, глина вигнулась, увібрала в себе паличку й не випускала. Невдача? Зовсім ні – багато хто хотів придбати саме
