ж нічого задарма не дістається, – резонно зауважила Молі.
Тім Кендел спохмурнів.
– Ти гадаєш, у нас усе гаразд? Ми працюємо успішно? Нам є чим похвалитися?
– Звичайно, є.
– А ти не думаєш, що люди кажуть: «При Сендерсонах тут було набагато краще»?
– Звичайно, хто-небудь неодмінно так скаже. Але це будуть ті, кого дратують будь-які зміни. Я переконана, що в нас усе виходить набагато ліпше, ніж у них. У нас усе ефектніше й привабливіше. Ти зачаровуєш старушенцій і вмієш створити враження, ніби готовий кохатися з тими, кому вже стукнуло сорок або п’ятдесят і вони втратили всяку надію, а я пускаю бісики старим джентльменам, примушую їх почуватися, як ото собаки, що їх привели на злучку, і виступаю в ролі ніжної доньки перед сентиментальними стариганами, яким би хотілося її мати. О, в нас усе виходить пречудово.
Похмурий вираз зійшов з обличчя Тіма.
– Це добре, що ти так думаєш. А я боюся. Ми пішли на великий ризик заради цього. Я покинув свою роботу…
– І правильно зробив, – швидко втрутилася Молі. – Вона руйнувала твою душу.
Він засміявся й поцілував її в кінчик носа.
– Ти з цим покінчив, – повторила вона. – Чому ти весь час стурбований?
– Така, либонь, у мене вдача. Я завжди думаю – а раптом щось станеться.
– Що тут може статися?
– О, я не знаю. Хтось може втопитися.
– Тільки не тут. Це один із найбезпечніших пляжів. І ми маємо того здоровенного шведа, який пильно охороняє його.
– Звісно, я базікаю нісенітницю, – сказав Тім Кендел.
Він завагався, а тоді запитав:
– Тебе більше не тривожать сни?
– Ет, пусте, – сказала Молі і засміялася.
Розділ третій
Смерть у готелі
Міс Марпл принесли сніданок у ліжко, як звичайно. Чай, варене яйце та скибочки фруктів.
Фрукти, які росли на цьому острові, не вельми смакували міс Марпл. Вона з превеликим задоволенням з’їла б яблуко – але про яблука тут, схоже, ніхто ніколи не чув.
Проживши тут майже тиждень, міс Марпл вилікувалася від звички запитувати про погоду. Погода завжди була однакова – гарна. Жодних цікавих змін.
– Тут немає місця для розмаїтої погоди англійського дня, – пробурмотіла вона до себе й не могла пригадати, чи це цитата, чи вона сама скомпонувала фразу.
Сюди налітали, звісно, урагани, проте урагани міс Марпл вважала не погодою, а чимось більш подібним до Божої кари. З неба могла пролитися рясна злива, яка тривала не більш як п’ять хвилин і раптово припинялася. Усе й усі промокали вщент, проте через п’ять хвилин усе знову було сухим.
Чорношкіра дівчина з Вест-Індії всміхнулася і сказала: «Доброго ранку», поставивши тацю на коліна міс Марпл і сяйнувши чудовими білими зубами. Надзвичайно милі дівчата, і можна тільки пошкодувати, що вони не мають ніякого бажання одружуватися. Це дуже непокоїло каноніка Прескота.
