брат для того, щоб так розгнівати батька?
– Саме це мені й хотілося б знати. Щось довело старого до нестями. Інакше він би не надсилав мені таких листів.
– А коли ти одержав від нього першого листа?
– Десь чотири чи п’ять місяців тому. То був лист із досить ухильним змістом, але не випадало сумніватися, що він простягав мені маслинову гілку миру. «Твій старший брат багато в чому не виправдав моїх сподівань». «Схоже, ти віддав данину гріхам своєї молодості й порозумнішав та постатечнів». «Я можу пообіцяти тобі, що у плані фінансів у тебе все буде гаразд». «Я буду радий привітати тебе і твою дружину». Ти знаєш, люба, я думаю, що моє одруження з тобою зіграло неабияку роль у тому, що настрій мого батька перемінився. Старого вразило, що я зміг узяти собі дружину з класу, який стоїть вище, ніж наш.
Пет засміялася.
– Тобто з аристократичного непотребу?
Він усміхнувся.
– Саме так. Але непотріб та аристократія – це все ж таки речі різні. Ти маєш подивитися на дружину Персівала. Вона спроможна тільки сказати: «Подайте мені консерви» – або розповісти про те, як на пошті їй приліпили марку на листа, ото й усе.
Пет не засміялася. Вона подумала про жінок із родини Ланса, з якими їй доведеться спілкуватися. Цю сторону питання Ланс до уваги, либонь, не взяв.
– А твоя сестра? – запитала вона.
– Ілейн? О, з нею все гаразд. Вона була ще дівчиськом, коли я покинув дім. У неї було чимало захоплень, та, можливо, тепер вона подорослішала. До всього ставиться надзвичайно серйозно.
Пет була не в захваті від такої характеристики. Вона сказала:
– Вона не надіслала тобі жодного листа – відтоді як ти поїхав?
– Я не залишив адреси. Але все одно вона мені не написала б. Ми не вельми дружна родина.
– Схоже, що ні.
Він скинув на неї швидким поглядом.
– Що, злякалася? Моя родина тобі не надто сподобалася? Але не бійся. Ми з ними жити не будемо, та й спілкуватимемося нечасто. Ми десь купимо собі невеликий будиночок. Ти матимеш коней, собак – усе, чого зажадаєш.
– Але щодня о п’ятій вісімнадцять ти будеш удома?
– Так, буду. Щодня до міста й назад, у строгому костюмі. Але ти не турбуйся, моя кохана, – чудових куточків природи вистачає й навколо Лондона. До того ж я відчуваю, як у мені прокидається смак до фінансових справ. Зрештою, це в мене в крові, передалося від обох сторін родини.
– Ти не дуже пам’ятаєш свою матір, чи не так?
– Вона завжди здавалася мені неймовірно старою. Вона й була стара, звичайно. Ілейн вона народила майже в п’ятдесят років. Вона носила безліч якихось брязкалець, мала звичай лежати на канапі й читати мені історії про рицарів і дам, які мене неймовірно нудили. «Королівські ідилії» Теннісона. Певно, я її любив… Вона була якоюсь дуже безбарвною. Я це розумію, коли озираюся назад.
– Схоже, ти ніколи нікого особливо не любив, – сказала Пет із несхваленням у голосі.
Ланс
