хотіла Адель. Він прискорив його втечу.
– Мені страшенно прикро, моя люба. Але в мене надзвичайно важлива ділова зустріч. До речі, інспекторе, я зупинився в готелі «Дормі Гаус». Якщо я вам… е… е… знадоблюся для чогось.
Інспектор Ніл кивнув головою. Він не мав бажання затримувати містера Дюбуа. Але для нього не було таємницею, чому містер Дюбуа так швидко втікає. Містер Дюбуа не хотів зайвих неприємностей на свою голову.
Адель Фортеск’ю сказала в намаганні якось виплутатися із ситуації:
– Це такий шок, коли ти повертаєшся додому й знаходиш у себе поліцію.
– Я вас розумію. Але й ви зрозумійте, що треба було діяти швидко, аби здобути необхідні зразки їжі, кави, чаю та всього іншого.
– Чаю та кави? Але ж вони не отруйні! Можливо, це той жахливий бекон, який ми іноді їмо. Іноді він буває таким, що їсти його неможливо.
– Ми все з’ясуємо, місіс Фортеск’ю. Не турбуйтеся. Ви собі не уявляєте, які іноді бувають казуси. Одного разу ми мали справу, пов’язану з харчовим отруєнням. Виявилося, що листя наперстянки долили в приправу замість хрону.
– Ви гадаєте, щось подібне могло статися й тут?
– Ми це знатимемо краще після розтину тіла, місіс Фортеск’ю.
– Чого, чого, ви сказали? А… розтину…
Вона затремтіла.
Інспектор провадив:
– У вас росте багато тисів навколо будинку, чи не так, мем? Чи не могли, я подумав, ягоди або листя тису потрапити до якоїсь страви?
Він дивився на неї пильним поглядом. Вона витріщилася на нього широко розплющеними очима.
– Тисові ягоди? А хіба вони отруйні?
Її подив здався інспекторові надто здивованим і надто невинним.
– Відомо, що деякі діти їх їли, і результати були тяжкими.
Адель обхопила голову долонями.
– Я не спроможна більше про це говорити. Я вже вам не потрібна, інспекторе? Мені треба піти й лягти. Я не можу далі витримати. Містер Персівал Фортеск’ю все залагодить… а я не можу… я не можу… несправедливо чогось вимагати від мене.
– Ми сконтактуємося з містером Персівалом, як тільки зможемо. На жаль, він тепер у від’їзді десь у Північній Англії.
– О, я забула.
– Залишається тільки одне, місіс Фортеск’ю. У кишені вашого чоловіка була жменя зерна. Ви можете якось мені пояснити, навіщо він насипав собі в кишеню зерно?
Вона похитала головою. Вигляд у неї був геть приголомшений.
– Може, хтось насипав його туди, бажаючи пожартувати?
– Я не бачу, щоб у цьому був якийсь жарт.
Інспектор Ніл також не бачив. Він сказав:
– Я не стану турбувати вас далі, місіс Фортеск’ю. Покликати до вас покоївку? Або міс Дав?
– Що ви сказали?
Її запитання прозвучало якось абстрактно. Він хотів би знати, що вона тепер думає.
Вона понишпорила у своїй сумочці й дістала звідти хусточку. Голос її тремтів.
– Як це жахливо,
