одраяти його од того нерозважного заміру. Бакалавр гуляв саме у себе в дворику; як уздріла його ключниця, зразу бухнула йому під ноги, задихана й впріла. Постерігши її вид, сумний та приголомшений, Карраско спитав:
– Що з вами, пані господине? Що вам оце такого подіялось; що на вас образу немає?
– Та мені то нічого, паночку мій Самсоне, а от у мого пана рве душу, так-таки душу рве.
– А чого ж його рве, пані господине? – спитав Самсон. – Може, з’їв чогось, то йому завадило?
– Та ні, – одповіла ключниця, – не так ірве, як ви гадаєте, а пориває, кажу, йому душу знов ота божевільна думка: хоче він, бакалярчику мій годний, ізнов у світи рушати, це вже буде втретє, та нових пригод чи негод на свою голову шукати. Уперше привезено його додому впоперек на ослі ледве живого та теплого після кийового бою; вдруге на підводі з волами, та ще й у клітці – він усе казав, буцімто його заворожено, а сам такий був, що аж сумно, рідна мати була б не впізнала: худий-худющий, тільки снасть, та жовтий увесь, а очі геть позападали, мов аж до самого мозку провалились; щоб його так-сяк на ноги звести, мусила я самих яєць шість сотень збавити, те знає Пан Біг і добрії люди, та й кури мої не дадуть мені збрехати.
– Та вірю, вірю, – сказав бакалавр, – вони ж у вас такі гарні, такі гладкі і так добре поведені, швидше розсядуться, аніж неправду скажуть. То мовите, пані господиня, що нічого такого не скоїлось, лише боїтеся, що пан Дон Кіхот ізнов своє замишляє?
– А так, – потвердила ключниця.
– Тоді не журіться, – сказав бакалавр, – а йдіть собі любенько додому та зготуйте мені чогось гарячого попоїсти, а по дорозі прокажіть молитву святій Аполлонії, якщо знаєте. За малу часину і я до вас прийду, побачите, яка буде чудасія.
– Ой лишко моє, – забідкалася знов ключниця, – святій Аполлонії, кажете? Се ж якби мій пан на зуби недугував,[31] а він же на голову.
– Я знаю, що кажу, пані господине, – перебив її Карраско. – Ідіть собі й не зривайтеся зо мною диспутувати, бо я своє бакалаврство в Саламанці здобув, мене ніхто не перебакалаврить.
По сім слові ключниця пішла собі, а бакалавр подався, не гаючись, до пароха де про що з ним перемовитись – а про що саме, скажемо в своїм часі.
А поки все те діялось, Дон Кіхот і Санчо Панса сиділи собі замкнувшися й провадили розмову, що її і наводить тут наша історія з щонайбільшою докладністю й достеменною правдомовністю.
Санчо казав своєму господареві:
– Я вже, пане, доконав свою стару, то вона одпустить мене з вашою милостю куди-любля.
– Переконав, треба казати, Санчо, а не доконав, – поправив Дон Кіхот.
– Не раз та й не два, пам’ятається мені, – сказав Санчо, – благав я вашу милость, щоб ви мене в словах не виправляли, коли вам розумно, що я на думці маю; от як уже не зрозумієте, тоді так і кажіть: «Санчо, чи там чорте, бісе, я тебе не розумію». Як я і вдруге не потраплю, тоді вже виправляйте, бо я собі чоловік невимагливий.
– Не розумію тебе,
Святу великомученицю Аполлонію піддавали тортурам, вириваючи зуби; з цим пов’язане повір’я, що варто звернутися до святої з молитвою, і зубний біль мине.
