тебе чекає, княже Федоре, з дружиною біля Пронська…
Князь Федір почав спішно збирати дружину. А поки вона збиралася і харчем на дорогу запасалася, велів гукати ковалів.
– Роздмухуйте горна у своїх кузнях! Скоро нам треба буде багато-багато зброї!
І велів їм кувати мечі й сокири, готувати кольчуги, наконечники для стріл, лати, наручі – захист для рук…
А тим часом біля княжого терема вже зібралася дружина. Князь Федір забіг до Євпраксії в повному бойовому обладунку.
– Прощавай, моє щастя! Радість моя, прощавай! Дасть Бог, розіб’ємо клятих мунгалів – повернуся додому. А нині – похід. Збирає батько рать, будемо оружно мунгалів зустрічати.
– Ой, Федоре, серце віщує щось недобре… Кажуть, мунгалів клятих – видимо-невидимо, а Русь же ослабла від усобиць.
– Тож маємо в такий час нарешті всі разом бути – плече в плече! Прощавай, Євпраксієчко, чекай мене з перемогою, бо як же інакше?… Тільки з перемогою! Русь наша має встояти. Маємо відбити клятих мунгалів. З нами й Сирін – птаха щастя й успіху. І правда з нами, бо ми на своїй землі, край світ захищаємо, а не людей грабуємо, як ті мунгали з незнаної нам Мунголії…
Євпраксія зі сльозами заспівала, як милого у похід виряджала:
Закувала зозуленька,
Вище саду летючи;
Заплакала вірна жона,
Білу постіль стелючи.
«Постіль моя біла,
Як на тобі твердо спати,
Як на тобі твердо спати
І милого дожидати!
І щодень гірко тужити…
Ой як тяжко-важко милого дожидати…»
І більше Євпраксії не судилося побачити свого судженого.
Великий князь Юрій Рязанський просив допомоги в сусідів, хотів з’єднати війська кількох руських князівств і дати Батию належну відсіч, але…
Звідусіль приходила відмова. Навіть перед смертною загрозою, що нависла над Руссю. А вона вже не була єдиною та згуртованою, як славилася колись у давні часи. Міжусобиці нищили Русь. Про це ще автор «Слова о полку Ігоревім» з гіркотою і болем душі писав, благаючи руських князів схаменутися і стати проти ворога дружно – плече в плече. А натомість:
У боротьбі з поганими
Між князями нема ладу:
«І се – моє, і те – моє»,
Говорить брат брату.
Й стали князі річ дрібну
Великою звати,
І самі на себе
Крамолу кували,
А погани Руську землю
Між тим шматували…
Розлилися в землі Руській,
Превеликі жалі,
Розлилась печаль велика
Скрізь по Руській землі.
Кували між собою
Перемови. Змови,
Замість об’єднатись…
А погани люто
На землю Руську
Беззахисну набігали, —
Плюндрували-грабували…
Отак було – тут нічого не зміниш і нічого додати.
