де я була, коли ще не народилася?… А вона мені: «На островах Блаженних, доню…»
– Де-де? Щось я не чув про таке? – жваво запитав княжич. – Блаженні острови? Де вони? Чомусь у нашому князівстві таких немає…
Княжич Федір тоді вперше почув, що є такі – незбагненні, знані й незнані – Блаженні острови. Ось тільки вони містяться десь на краю землі – де саме точно, ніхто не відає – за непрохідними горами та океанами, не на заході, але й не на сході, там сонце ніколи не сходить, бо воно там ніколи й не заходить… Там люди не відають ні горя, ні тяжких трудів, вони завше молоді, а юність їхня триває чи не сто років поспіль. Їхній час минає в бенкетах на лоні природи, а врожаї на тих островах самі родяться… Там немає спеки, бо там завжди ранній рожевий ранок. Живуть там люди довго-довго, не одне наше життя, і не старіють, завжди при силі й квітучому здоров’ї. А помирають – як засинають… Там, розказувала Євпраксія враженому рязанському княжичеві, і перебувають усі ще ненароджені діти… І вона там жила, коли ще не народилася…
– Так ось чому я тебе раніше не знав! – дивувався Федір. – Ти жила на островах Блаженних, а я в Рязані живу… – І по хвилі додав, зітхнувши: – От би пожити на таких островах…
Євпраксія нічого й відповісти не встигла, аж тут княжич, ляснувши себе руками об поли, вигукнув (голос мав сильний, дзвінкий):
– Та що це я кажу? Які острови Блаженні, бодай там і рай земний! Та ще десь на краю світу? Як у нас іноді кажуть, у чорта на болоті. Може, там і краще жити, як деінде, але найкраще жити в рідній стороні, вдома. А як на мене – так у Рязані нашій. От заберу тебе, голубко моя, в нашу Рязань, і ми так заживемо! Куди тим островам Блаженним!
Євпраксія сміялася щасливо (аж самій не вірилося, що вона така щаслива).
– А після островів Блаженних, це вже як народилася, в Умані я була. У своїй рідній Умані, що для мене теж – блаженний край. І тебе виглядала-ждала. Ждала-виглядала, хоч і не знала я, де ти, в якій Рязані. Хоч і не відала, який ти, бо тебе ніколи до того не бачила, але вірила, що ти є у цьому світі – найкращий у світі білому, любий мій княжичу…
– І виглядала мене?
– Атож. Я ж бо знала, що мій милий-чорнобривий у Рязані, що він ось-ось до мене прилине, соколик мій ясний. Як добре, що батько мій, коли нам почали аж надто загрожувати кочовики, запросив помочі у твого батька. А твій батечко прислав тебе з Рязані з дружиною помогти нам відбитися від клятих кочівників! Ми з вашою поміччю і від кочівників відбилися, і я тебе нарешті зустріла.
– А я тебе, лебідонько моя… Досі в мене ще ніколи не було такого вдатного походу. Але додомоньку, у Рязань свою, я повернуся лише з тобою.
Весілля після всіх перемовин і домовленостей між батьками молодої та молодого вирішено було справляти в краю молодого, в Рязані. Князівство там велике і славне, тож і весілля теж на славу вийде. І вже спорядили весільний поїзд, і повіз він молоду, її подруг та дружок у незнану їм Рязань. Земляки проводжали Євпраксію далеко за міські стіни Умані, співали і танцювали. І так веселилися, що й молода, дивлячись
