терема приводили загнузданого жеребчика, що бив копитом землю. Федір садовив синка попереду себе у сідло.
Євпраксія жахалася, зі сльозами кидалась до князя:
– Що ти чиниш? Хіба ж можна такого малого на коня? Віддай сюди!
А Федір тільки сміявся.
– Не віддам. – І погладжував світлу кучеряву борідку. – Іванко – надія моя. Маю синка всьому навчити, а найперше – на коні їздити.
І зникав. А Євпраксія злякано вслухалася в тупіт копит коня, що помчав її чоловіка й синочка, а тоді піднімалася на фортечну стіну і з високої кутової башти вдивлялася в темно-зелену гущавину борів, що тяглися понад рікою – там зник Федір із сином. Тривога на серці трохи вщухала – князя супроводжували озброєні дружинники, вони ж захистять його з малим на випадок чого… І княгиня мало не до вечора вдивлялася в далину, виглядаючи чоловіка і сина.
А якось із лісу на дорогу вилетів якийсь вершник. Плащ його на вітрі розпахнувся, і під ним сяйнула на сонці кольчуга… Гм… Коли б не лихо яке. Квапливо спустилася в терем, куди невдовзі зайшов слуга князя – Апониця, вклонився. А з ним і той чоловік у плащі й кольчузі.
Він теж уклонився княгині.
Апониця йому кивнув:
– Кажи пресвітлій княгині все, як є.
– Недобрі вісті я привіз, княгине… – почав той чоловік. – Сунуть на нас люті вороги із степового краю, видимо-невидимо їх… Подолати їх буде нелегко. Вони вже сусідів наших, половців та приволзьких булгар побили, жінок і дітей їхніх у полон погнали. А тепер ось на нас ідуть, нечестивці…
– Що ж воно за люди? – запитала Євпраксія. – Та й чи люди вони? Як прозивають їх?
– А прозивається той народ… – прибулець на мить запнувся, – прозиваються… мунгали. Або ще – татарове. Гонець їхній від царя їхнього безбожного Бату-хана, у Рязань приїздив. У князя Юрія десятину для свого хана вимагав – людьми, кіньми, різним майном. А не дадуть – мечем, застеріг, своє візьмуть… Кажу, мунгалами вони прозиваються, із далеких степів, де люди дикі кочують. І вони несамовиті – грабують, убивають, добро собі забирають, жінок і дітей теж, а міста й села плюндрують та за димом пускають… Оті, що мунгалами прозиваються – люди диявола…
[МОНГОЛОЇДНА РАСА, азійсько-американська раса – одна з великих рас людства. Охоплює корінне населення Північної, Центральної, Східної, Південно-Східної Азії, Північної та Південної Америки.
Ознаками монголоїдної раси є жовтувата шкіра, плескувате обличчя з дуже випнутими вилицями, наявність епікантуса – особливої складки повік, жорстке чорне пряме волосся, слабкий розвиток волосся на обличчі й тілі. Всередині великої монголоїдної раси вирізняють кілька рас: північноазійську (монголи, якути, буряти, евени, евенки), арктичну (чукчі, ескімоси), далекосхідну (китайці, корейці, в’єтнамці), південноазійську (більшість народів Південного Китаю, Індокитаю, Бірми, Індонезії, Філіппін) і американську (індіанці). Комплекс типових ознак монголоїдної раси чітко виявлено вже в палеоантропологічних знахідках часів мезоліту.
На території України представники
