я її бачив здаля на ігровому майданчику Дошкільного центру виховання. Він числився якоюсь філією відділення дошкільної педагогіки в Гемпдені; в тутешні ясла та садочок ходила дітлашня з міста, і вона з ними так і займалась у светрах із монограмами, дмухаючи в сюрчок та намагаючись вишикувати їх у рядочок і позакривати всім роти. Мало хто говорив на цю тему, але в мене склалося враження, що давніші, облишені вже спроби ввести Меріон у компанію скінчилися великою невдачею. Їй подобався Чарльз, котрий зазвичай нікому не грубив і міг похвалитися неослабною спроможністю вести бесіди з ким завгодно, від малої дитини до жіночок у кафетерії. Генрі, як і більшість тих, хто його знав, вона побоювалась і поважала. Зате Каміллу вона ненавиділа, а з Френсісом пережила катастрофічний, страшний інцидент, про який усі ні пари з вуст. У них із Банні тривали стосунки, більше властиві парам, одруженим по двадцять і більше років, то зворушливі, то докучливі. Говорячи з ним, Меріон по-діловому гралася в начальничка, ставилася до нього майже так само, як і до своїх дитсадківських підлеглих. Він їй відплачував тим самим, був почергово запопадливим, люблячим або понурим. Більшість часу він терпляче зносив її бурчання, а якщо ні, то вибухали кошмарні сварки. Інколи він міг прийти до мене посеред ночі, постукати у двері, сплюгавілий, з божевільним поглядом, скуйовджений більш ніж зазвичай, і пробурмотіти:
– Пусти, старий, мені потрібна твоя допомога. Меріон вийшла на стежину війни…
А за кілька хвилин у ті самі двері вже лунає хуткий барабанний дріб постукувань: тук-тук-тук-тук-тук. Це в гості надходить Меріон, міцно стуливши невеличкі вуста, схожа на маленьку сердиту ляльку.
– Банні в тебе? – питає вона, звівшись навшпиньки та намагаючись зазирнути за мою спину в кімнату.
– Ні, не в мене.
– Ти певен?
– Його тут немає, Меріон.
– Банні! – лиховісно кричить вона. Жодної відповіді.
– Банні!
І тут, ставлячи мене в дуже незручне становище, у дверях із покірним поглядом мав звичку з’являтися Банні.
– Привіт, серденько.
– Де ти валандався? Він гмикає і мимрить.
– Гадаю, нам треба поговорити.
– Серденько, я зараз зайнятий.
– Що ж… – вона, бува, погляне на свій вишуканий маленький годинник Cartier, – я додому. В тебе є ще тридцять хвилин, а потім я йду спати.
– Гаразд.
– Значить, побачимося за двадцять хвилин.
– Агов, зажди. Я не казав, що прийду…
– Ну, тоді побачимося через якийсь час, – каже вона й іде.
– Нікуди я не піду, – заявляє мені Банні.
– Я б не йшов.
– От скажи мені, кого вона із себе корчить?
– Не йди.
– Одного разу я таки маю дати їй урок. Я зайнята людина. Постійно в русі. І мій час належить мені.
– Саме
