style="font-size:15px;"> – Доброго ранку! – привітався позаду прохолодний голос.
Схопившись, я розвернувся й побачив Генрі в кріслі на протилежному кінці тераси. Він сидів без куртки, але в усьому іншому – абсолютно бездоганний як на таку безбожно ранню годину. На штанях напрасована «стрілочка», до хрусту накрохмалений білий комірець сорочки. Перед ним на столику лежали книжки й газети, парував кавник з еспресо, до якого притулилася крихітна філіжанка. Крім того, я зі здивуванням помітив прикурену сигарету без фільтра в попільничці.
– А ти рано, – проказав я.
– Я завжди встаю рано. Кращого робочого часу не знайти.
– Чим займаєшся? – зиркнув я на книжки. – Грекою?
Генрі поставив чашечку назад на блюдце.
– Перекладом «Утраченого раю».
– Якою мовою?
– Латиною, – врочисто повідомив він.
– Гмм, – здивувався я. – А навіщо?
– Мені цікаво подивитись, у що все це виллється. Як на мене, то Мільтон – наш найкращий англійський поет. Кращий від Шекспіра. У мене таке враження, що він припустився помилки, коли вирішив складати поезію англійською мовою. Звичайно, він і латиною чимало написав, проте це все ранній його досвід, ще зі спудейських років. А я ж веду мову про його пізнішу творчість. В «Утраченому раю» він сягає меж англійської мови, але мені видається, що жодній мові, позбавленій іменникових відмінків, не вдасться витримати той структурний порядок, який він пробує нав’язати.
Генрі поклав сигарету назад у попільничку. Я дивився на те, як жевріє її кінчик.
– Кави? – запропонував він мені.
– Ні, дякую.
– Сподіваюся, ти виспався.
– Так, дякую.
– Мені тут, наприклад, спиться міцніше, ніж зазвичай деінде. – Генрі поправив окуляри та зігнувся над словником. Його слабкість практично неможливо було помітити, хіба що легкі ознаки втоми, напруження та сутулість плечей, яку я, ветеран на цьому безсонному фронті, одразу впізнав. Раптом мені спало на думку, що це невигідне з погляду зиску заняття – радше метод збути час досвітніх годин, подібно до того як інші безсоньки розв’язують кросворди.
– Ти завжди так рано підводишся? – поцікавився я в нього.
– Майже завжди, – відповів він, не відриваючи погляду від книжки. – Тут красиво, але це вранішнє світло робить більшість вульгарних речей стерпними.
– Я тебе розумію.
Я й справді розумів. Чи не єдиним часом дня, коли я не відчував відрази до Плано, був досвітній ранок, коли вулиці все ще лишалися порожніми, а золоте проміння сонця лагідно торкалося сухої трави, «рабіци» та кущуватих каліфорнійських дубів. Генрі подивився на мене майже зацікавлено.
– Ти вдома не був щасливим, правда? – спитав він.
Мене його дедуктивний – у стилі Шерлока Холмса – здогад заскочив зненацька. І він усміхнувся з мого дискомфорту.
– Не турбуйся. Ти дуже вправно це приховуєш. – Генрі занурився у своє читання, але тоді знову повернувся до мене: – Розумієш,
