протилежного.
Звісно ж, сліди – мушу віддати їм належне, дуже незначні сліди – того, що відбувалось, у ретроспективі можна було помітити. З того, як вони інколи зникали в дуже загадковий спосіб, а кількома годинами пізніше туманно розказували про те, куди ходили. З їхніх жартиків, не зрозумілих мені: вони промовляли їх грекою або ж навіть латиною, не соромлячись того, що я розумію їхній намір приховати від мене слова. Природно, мені це ніяк не могло подобатись, але нічого бентежного чи незвичного в їхніх діях я не вбачав. Однак пізніше деякі з цих тривіальних реплік і тільки їм зрозумілих жартів набули моторошного значення. Наприклад, ближче до кінця семестру в Банні з’явилася звичка наспівувати куплети дитячої лічилочки про «фермера з долини», яка нас доводила до сказу; мене просто дратувала, та я геть не розумів несамовитого збудження, яке охоплювало решту від її виконання. Тепер же я знаю, що від тих слів, напевне, їх усіх проймав могильний холодок.
Звісно, я дещо помічав. Мабуть, перебуваючи разом із ними стільки часу, не помічати деяких речей було просто неможливо. Та це переважно всього лиш витребеньки, суперечності, здебільшого настільки дрібні, що ви б зрозуміли, чому причин для якихось підозр направду спостерігалося замало. Ну наприклад. Геть усі виявилися надзвичайно схильними до різного роду пригод: їх усіх постійно дряпали коти, ранили леза під час гоління, вони зачіпали в темряві табурети – абсолютно логічні пояснення, безумовно. Але як на людей, що ведуть малорухливий спосіб життя, надмір їхніх синців та дрібних ран не міг не впадати в очі. Вони всі постійно переймалися погодою – як на мене, дуже дивний факт, оскільки жоден із них не займався нічим, чому міг би перешкодити або зарадити хай який там стан атмосфери. А проте вони всі були одержимі прогнозами. Особливо Генрі. Головним чином він хвилювався через різкі похолодання й інколи в машині гарячково, ніби справжній морський капітан перед штормом, крутив ручку автомагнітоли, шукав покази барометра, довгострокові прогнози й усіляку таку інформацію. Новини про падіння ртутного стовпчика вганяли його в незбагненну раптову понурість. Що ж він робитиме, коли настане зима, думав я, але ще до першого снігопаду його стурбованість безслідно минулась і ніколи більше не поверталась. Дрібнички. Пам’ятаю, одного разу за містом я прокинувся о шостій, коли всі інші спали, і спустився на кухню, що була бездоганно чистою і свіжовимитою, незайманою на вигляд, якщо не рахувати загадкового сліду ступні якогось П’ятниці без Робінзона на піщаному березі між бойлером і ґанком. Інколи я прокидався ще в пітьмі й крізь сон розумів, що десь там хтось говорить приглушеними голосами, рухається, тихо скиглить хорт і шкребеться у двері моєї спальні… Одного разу я підслухав бурмотіння двійнят про якісь простирадла.
– Дурниці, – шепотіла Камілла, і я краєм ока помітив драну постільну білизну, вимазану в болото, – ти взяв не ті. Не можна їх повертати в такому вигляді.
– То підмінимо.
– Але ж вони дізнаються. Ті, що з пральні, мають
