розбігаючись, ніби чорнила.
– О Боже! – заплющив очі Френсіс. – Тобі болить?
– Ні, – поквапилася відповісти вона, але я знав, що це неправда, з того, як тремтів її голос і сполотніло обличчя.
Раптом поруч опинився Генрі. Він нахилився.
– Хапайся за шию, – промовив він і вправно та легко підняв її, ніби соломинку, вмостивши її голову на плече, а протилежною рукою підхопивши її під коліна. – Френсісе, біжи по аптечку в машині. Зустрінеш нас на півдорозі.
– Добре. – Френсіс радий був виконувати чиїсь розпорядження й почалапав до берега.
– Генрі, опусти мене, я ж тебе всього заллю кров’ю. Але він не звертав на неї уваги.
– Річарде, сюди. Бери шкарпетку й намотуй на щиколотці.
До цього я навіть не подумав про джгут. Непоганий із мене вийшов би лікар.
– Не затісно? – поцікавився я в Камілли.
– Усе гаразд. Генрі, може, все-таки опустиш? Я надто важка для тебе.
Він усміхнувся. У нього в одному з передніх зубів була маленька щербинка, якої раніше я не помічав, завдяки ній усмішка Генрі зворушувала.
– Ти важиш, як пушинка, – проказав він.
Інколи, варто статися якійсь нещасливій пригоді, реальність здається надто раптовою, надто чужою для розуміння, і сюрреалізм бере гору. Події вповільнюються до сонної покадрової плавності, порух руки, вимовлене речення заповнюють собою вічність. Дрібнички – цвіркун на бадилинці, прожилки на листочку – збільшуються та виринають у болісному фокусі на задньому плані. Саме це сталося того дня, коли ми поверталися лугом до будинку. Ніби картина надто жива, щоб її можна було вважати справжньою: кожен камінець на березі, кожна чітко окреслена травинка, надто голубе небо, на яке було боляче дивитися. Камілла обм’якла в руках у Генрі й звісила голову, наче небіжчиця, прекрасний вигин її шиї, позбавлений ознак життя. На вітерці абстраговано від реальності лопотить поділ її сукні. Штани Генрі всі в плямах завбільшки з четвертаки, забрьохані субстанцією надто червоною, щоб бути кров’ю, так ніби він на поясі носив малярський пензлик. І в гнітючій тиші між нашими кроками, які не відлунювали, чутно, як тонко й швидко у вухах шумить пульс.
Униз по схилу, ковзаючи босими ногами, збіг Чарльз, усе ще вбраний у свій купальний халат, а за ним слідом нісся Френсіс. Генрі став на коліна й поклав Каміллу в траву. Дівчина піднялася на ліктях.
– Камілло, ти померла? – поцікавився захеканий Чарльз, коли впав на землю, щоб оглянути її рану.
– Комусь, – проказав Френсіс, розмотуючи бинт, – треба дістати скло в неї з ноги.
– Давай спробую я? – дивлячись їй в очі, запропонував Чарльз.
– Тільки обережно.
Тримаючи ступню в долоні, він схопив уламок великим та вказівним пальцями й акуратно потягнув. Камілла, на мить скривившись, затамувала подих.
Чарльз відскочив, наче ошпарений. Він знову спробував торкнутися ноги сестри, але не зміг себе змусити. Його пальці повністю
