невеселу тираду про те, як реалізація репродуктивного циклу за своєю природою є неминучою предтечею швидкого занепаду й смерті.
– Просто жах, – кивнув Чарльз. – Я так і бачу його. У дворі. Він начепив якийсь дебільний фартух.
– Смажить гамбургери на ґратці.
– А щось із два десятки гавриків гасає навколо й верещить.
– Пікнік від клубу Kiwanis,[72] блін.
– І релакс-меблі від La-Z-Boy.
– Господи.
Раптом у березах зашумів вітер. Із неба прилетів буйний вихор жовтого листя. Я відсьорбнув із чарки. Навіть якби я виріс у цьому будинку, то не зміг би його полюбити більшою любов’ю, не знав би краще рипіння його гойдалки, візерунку лози ломиносу на шпалері, оксамитових перекатів околиці, що розпливалася в сірому серпанку на обрії, фрагмента автостради, яка ледве проглядала серед пагорбів за деревами. Сама палітра кольорів цього місця проникла мені в кров. Так само, як і Гемпден у подальші роки спливатиме в уяві спантеличеним водокрутом білих, зелених та червоних барв, так і цей будинок за містом спершу пам’ятався розкішною гамою акварелей кольору слонової кістки та лазуритової блакиті, каштанових, жовтогарячих, золотих відтінків, що лиш приблизно намічали межі не забутих мною предметів: будинку, неба, кленів. Та навіть той день, на веранді, із Чарльзом на сусідньому стільці та запахом вогнища й дров у повітрі, в цілому має якості спогаду. Он він, перед моїми очима, надто прекрасний, щоб бути правдою.
Сутеніло. Невдовзі сідати за вечерю. Я допив своє віскі одним залпом. Сама думка про те, щоб тут жити й ніколи не повертатися до асфальту, торговельних центрів, секційних меблів; про те, щоб лишитися тут із Чарльзом, Каміллою, Генрі, Френсісом і, можливо, навіть Банні; про те, щоб ніхто з нас не одружився, не вийшов заміж, не знайшов роботу за тисячі кілометрів і не примудрився утнути жодної зрадницької речі, які університетські друзі роблять після випуску; про те, щоб усе лишалося, як є, – сама думка про це була настільки божественна, що навіть тоді я не міг припустити її вірогідності, але все одно мені подобалося плекати її.
Френсіс підбирався до грандіозного фіналу своєї пісні: «Гуляй душа, шляхетні співаки… приречені від зараз і до вічності-і-і».
Чарльз подивився на мене зизом:
– Ну а ти?
– Що я?
– Які в тебе плани? – розсміявся він. – Що робитимеш наступні сорок чи п’ятдесят років свого життя?
А десь там на галявині Банні щойно вибив м’яча Генрі метрів так на двадцять за межі ігрового поля. Пролунав рваний сміх. Слабкий, зате чистий, він линув у надвечірньому повітрі. Цей сміх переслідує мене й досі.
Розділ 3
З тієї самої миті, коли я вперше ступив ногою в Гемпдені, я почав боятися кінця семестру й необхідності повертатись у Плано, до його рівнин, бензоколонок та куряви. Навчальні тижні минали один за одним, снігу дедалі більшало, а ранки ставали темнішими, і з ними все ближчою здавалася дата на засмальцьованій фотокопії (17 грудня – «Здати всі курсаки»),
«Kiwanis International» – громадська організація, заснована в США у 1915 р. і покликана сприяти налагодженню ділової та професійної етики. Члени клубів «Kiwanis» організовують щотижневі обіди.
