тиша. Гіршої депресії в мене ще не траплялося. Я опустив жалюзі, впав на незастелене ліжко й вирішив доспати своє.
У мене було так мало речей, що всі їх перевезти можна за одну ходку. Знову прокинувшись близько полудня, я зібрав дві свої валізи і, закинувши ключі до вахтера, потягнув їх порожньою засніженою дорогою до міста в пошуках адреси, яку мені хіпі продиктував телефоном. Іти виявилося довше, ніж я очікував, і невдовзі мій шлях збочив на манівці в особливо безлюдний район під горою Катаракт. Путь пролягла паралельно бистрій і мілкій річці Беттенкілл, яку то тут, то там усю дорогу перетинали криті мости. Помешкань по дорозі майже не траплялось, і навіть оці понурі, моторошні пересувні будинки, які так часто можна зустріти у вермонтській глушині, обрамлені велетенськими горами дров та з чорним димом, що валує з комина, були далеко один від одного. Навколо не виднілося жодної машини, якщо такою не вважати одну розвалюху, що завмерла на шлакоблоках перед чиїмось будинком.
Улітку це була би приємна, хоч і складна прогулянка, а от у грудні півметрові кучугури та важкі валізи змусили мене сумніватися, що я взагалі подолаю цей шлях. У ноги-руки позаходили зашпори, і не раз мені доводилося зупинятись, аж доки врешті-решт місцина стала більш схожою на місто і трохи люднішою й дорога винесла мене куди треба – Проспект-стріт у Східному Гемпдені.
Сюди я ще жодного разу не забрідав, а відомий мені Гемпден із його кленами, ґонтовими фасадами крамниць, зеленими газонами та годинником на окружному суді зараз видавався іншим усесвітом. Цей Гемпден ніби побував під бомбардуванням, і його прикрашали суцільні водонапірні вежі, іржаві залізничні колії, майже обрушені приміщення складів та фабрик із позабиваними дверима й потрощеними шибками. Таке враження, що з часів Великої депресії тут ніхто не селився, а життя жевріло тільки в миршавому генделику наприкінці вулиці, якому, судячи з тлуму фургонів перед входом, ще й велося тут нівроку, якщо зважити на ранню пору. Над неоновою рекламою пива красувалися новорічні гірлянди та пластмасові різдвяні віночки гостролиста. Зазирнувши досередини, я побачив рядочок фланелевих сорочок за шинквасом, у всіх чоловіків у руках було по кухлю пива або по стопці міцнішого трунку, а в глибині зали, навколо більярдного стола, вирізнялися своїми бейсболками та жирком молодші відвідувачі. Ще якусь мить я постояв перед вініловими дверима з утеплювачем і позаглядав у їх верхнє віконечко. Зайти й спитати підказку про адресу, замовити випивки та зігрітися? Я вирішив, що не завадило б, і вже поклав був руку на вимащену в якийсь жир дверну ручку з латуні, як раптом побачив крізь шибку назву закладу – Boulder Tap. Мені одразу згадалися місцеві випуски новин. Якщо вірити їм, цей бар – центр усієї дрібної злочинності в Гемпдені: нападів із використанням холодної зброї, зґвалтувань, і то за тотальної відсутності свідків. У таких місцях самотні люди не спиняються перехилити чарочку, особливо якщо вони загублені студенти з високого берега.
Однак урешті-решт відшукати помешкання хіпі виявилося не так складно. Ц
