вона перевела погляд на мій піджак і краватку з мисливцями на оленів. – Джуді мені все про тебе розповідала. Ти новенький, що вчить грецьку мову разом із тими психами.
– Джуді? І що вона тобі наплела про мене?
Дівчина знехтувала моїм запитанням.
– Ти там із ними обережніше, – правила вона далі. – Я чула дуже дивні речі про цих людей.
– Наприклад?
– Ну, наприклад те, що вони, блядь, дияволопоклонники.
– У давніх греків не було поняття про диявола, – педантично зауважив я.
– Ну а я чула зовсім інше.
– То й що? Ти помилилася.
– Це ще не все. Я й багато іншої такої фігні чула.
– Що ж іще? Вона змовчала.
– Хто тобі про це розказав? Джуді?
– Ні.
– А хто?
– Сет Ґартрелл, – відказала вона, ніби це щось мало означати. Але так сталося, що Ґартрелла я знав. Поганий маляр і лихий пліткар, словниковий запас якого переважно складався з матюків, гортанних дієслів і слова «постмодернізм».
– Ота свиня? – уточнив я. – Ви знайомі? У її погляді прозирнули іскорки ворожнечі.
– Ми дружимо з Сетом Ґартреллом.
Я й справді сильно перепив.
– По-чесному? – промовив я. – Ну то розкажи мені, звідки в його дівчини беруться ліхтарі під очима? Він і справді сцить на свої картини, як Джексон Поллок?[53]
– Сет, – холодно заявила вона, – справжній геній.
– Та невже? Знач’, він ще й майстерний облудник, правда?
– Він дивовижний маляр. Я хотіла сказати, концептуальний. Так говорять усі на мистецькому.
– Що ж, коли вже геть усі про це говорять, то, мабуть, це правда.
– Сет багатьом не подобається, – тепер злилася вже вона. – Здається, просто йому всі заздрять.
Тут чиясь рука потягла мене за лікоть. Я висмикнув її. Із моїм щастям це могла виявитися тільки Джуді Пуві, котра обов’язково намагалася мене розкочегарити щоп’ятниці приблизно в цей час. Але хтось не здавався й цього разу смикав набагато сильніше та наполегливіше. Я розвернувся, роздратований, і мало не впав на білявку. Це була Камілла. Спершу я бачив тільки її очі кольору заліза: осяйні, спантеличені, яскраві в тьмяному світлі, що линуло з бару.
– Привіт, – промовила вона. Я витріщився на неї.
– При-ві-і-іт, – відповів я, намагаючись здаватися байдужим, але радісний та все одно усміхнений. – Як справи? Що ти тут робиш? Тебе почастувати?
– Ти зайнятий? – спитала вона.
Думати було важко. Дуже відволікали золотисті кучерики біля її скронь.
– Ні-ні, абсолютно вільний. – Я намагався не дивитися їй в очі, натомість роздивлявся цю дивовижну частину її лоба.
– Якщо ти зайнятий, то так і скажи, – впівголоса проказала вона, зазираючи мені через плече. – Не хотілось би тебе ні від чого відволікати.
Ну, звичайно: міс Gaultier.
Пол Джексон Поллок (1912–1956) – відомий американський художник, один із головних представників абстрактного мистецтва: він розстеляв полотно на підлозі й бризкав на нього фарбою, домагаючись несподіваних ефектів.
