І уявляєш, шо було би, якби нас зацапали?
– Заспокійся й не нервуйся. Ми ж усе-таки залишилися живими, так? Ну от. Так шо не шалій.
Але Гладкий Хіппі залишався наляканим і напруженим, немов пружина, потурбована аматором годинникарської справи. Він не міг усидіти на місці, і я бачив, як ним тіпало зі сторони в сторону.
– Валимо до тебе, бо вони можуть засікти нас, – кинув він.
Я хотів був заперечити, бо знемагав від спеки, від бігу, від куряви, що в’їдалася в розпашілу, мокру від поту шкіру; я почувався, наче витиснутий лимон, усі емоції змив страх одним потужним припливом. Я був без сил. Хіппі не звертав на це ні найменшої уваги – його теніски вже здіймали хмарки пороху на сухій розпеченій дорозі.
З розпукою в серці я покинув прохолоду й пірнув у спеку.
До міста залишалось якихось півтора кілометра. Була, звісно ж, і коротша дорога, дуже пряма: вона з’єднувала вулицю Красноармійську невеличкою фістулою з новою частиною кладовища – тою, де хоронили тепер, у наші дні. Але я був упевнений, що саме Красноармійською, а не обхідною, вертатиме Фєдя зі своїм Санчо-Панчо (зрештою, хто з нас вар’ят, щоби пертися спекою три кілометри?). Сіра дорога була місцями забарикадована купами бур’яну – в’ялого старого бур’яну, котрий люди лінувались викинути десь у потаємнішому місці. Подекуди траплялися загадкові розтерті плями: місця страт колорадських жуків, що випасалися на нездалій картоплі.
Зненацька Хіппі поміж купок пирію та бадилля побачив щось цікаве. Брудне та запорошене, як і все довкола. Я придивився уважніше…
– Бляха-муха! – вигукнув Гладкий Хіппі. – Так то ж Дюк!
Дохлий, запорошений, укритий мухами, що розморено повзали по тьмяній жорсткій шерсті. Мухи вилазили з напіввідкритої пащі, бродили темними, колись блискучими від вологи очима. Мурашки… вони були всюди, по цілому тілу, заповзали та виповзали з носа й вух. Мені стало гидко. Хіппі замислено промовив:
– Так у пилу на шляху наша мова була…
Цитуючи крізь стиснуті зуби, він замахнувся ногою…
– Але раз тим шляхом хтось…
і що було сили копнув дохлого пса
– …чудовний ішов!
у вже, мабуть, гниючий зісередини живіт. І ще раз, і ще раз…
Раптом пес голосно скавульнув, підтягуючи під себе перебиті мною лапи. Його очі неймовірно закотилися, виблискуючи білками.
Дюк тихенько вив.
– Блядь! Ну ні хуя собі! – вирвалось у мене. Чому, ЯК ми не побачили, що пес іще живий? НУ ЯК МИ МОГЛИ НЕ ЗАУВАЖИТИ ЦЬОГО? Пес ледь чутно підвивав, а Хіппі продовжував його копати.
Я відважив дзвінкого ляпаса по потилиці, так що Хіппі аж спіткнувся.
– Я! Я! Я БУВ ТИМ ЧУДОВНИМ! ТИМ, ХТО ЙШОВ! Я! – з унутрішніх кутиків очей у нього бігли сльози, залишаючи за собою чисті доріжки на запорошеному лиці.
Він дивився на мене з викликом. Коли я гадав, що Хіппі вже минулося, той з усієї сили зафендолив жорстокого копняка в укриту порохом, мухами й мурахами собачу голову.
Пес
