Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів. Любко Дереш
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів - Любко Дереш страница 7
Музика висотувалась із нас дивними пурпуровими нитками. Вона була дикою, повільною й трансовою, як нова невідома форма життя. Вона була максимально авангардово-абстрактною – до такої міри абстрактною, що я не міг повторити ту фразу, яку грав хвилину тому.
– Слухайте, хлоп’ята, – промовив раптом Хіппі. – А як ви дальше жити збираєтесь?
– Ну, я, наприклад, тепер уже точно нароблю «коктейлів Молотова» й закидаю нашу школу, – поділилася планами Дзвінка.
– Та нє, я маю на увазі, як ви й ми, тобто я, будемо існувати в межах Мідних Буків? Не будемо ж ціле літо в цього сербиняти сидіти! Га, шо ти на це, Балкан-бой? – він поплескав Балкан-боя (себто мене) по плечі.
– Ну, то шо робим? – поцікавився я після паузи.
– А шо «шо»? Пизда наразі світить тобі одному, Міську. То ти перебив його бровкові ноги. Малий Зеник розказував, Дюк зовсім не ходить, і Фєдя збирається його приспати. І знаєш, Фєді це не подобається…
Побачивши, як я зблід від недобрих передчуттів, він підбадьорливо поплескав по плечі:
– Але молодець! МОЛОДЕЦЬ! Хоча, може, вже й мертвий…
Я глянув на Дзвінку. Та насупила брови, похмуро вдивляючись у мерехтливе марево спеки. Я зрозумів: вона пригадує щось недобре.
Щось недобре про Фєдю. Я боявся спитати, у чому справа. Лякався того, що можу почути. Наразі не час на приховане.
Тихо, наче метелик, з її уст злетіло слово. «Вбити його». Це було навіть тихіше метелика. Гладкий Хіппі – і той не почув.
Лише кілька невибагливих па фокстроту губ, її червоних губ. Чому від того метелика повіяло таким холодом, що мені аж задер мороз по спині?
Я не знаю й наразі знати не хочу.
Але метелик спурхнув.
Дзвінка стрепенулася від того, що я прочитав усе на її лиці. Вона показала мені язика. Я посміхнувся, і дивний холод у спеку зник.
До пори, до часу.
5
Пройшов черговий важкий, спекотний день. Я брів разом із Хіппі на цвинтар – той, що був за містом. Дорога туди пролягала через пустир та неродючі пригірські городи. Кльова дорога, подумав я, зважаючи на те, що тут імовірність зустрічі з Фєдьою прямує до нуля. Сонце смажило наші макітри, ледь минаючи зеніт.
– Знаєш, Міську, – заговорив Хіппі після довгої мовчанки, – я не знаю, як довго я ще зможу то всьо витримувати. Мене вже всьо дістало: спека, Фєдя, ті мудаки… ціле місто вже мене дістає. Але в основному – страх перед Фєдьою.
Гладкий Хіппі дивився собі під ноги, мабуть, щоби приховати погляд.
– Віриш, у мене вже починається параноя. Постійно здається, шо він десь зара’ вибіжить із лісу й почне натравлювати на нас того Дюка… А коли спіймає, то вирішить так відімстити нам за кожне криве слово…
– Ну, за Дюка можеш не хвилюватися, –