Михайле…
– Та, і тре’ казати не «які в тебе сині очі», а «які сині ічі»?!!
– Ну… ну так, а як? – на мить завагався Хіппі, відчувши немалу долю абсурду. Проте майже відразу просяяв:
– Так говорили наші предки задовго до приходу москалів на галицькі землі, які зрусифікували все, що лиш піддавалось русифікації. Навіть півні, і ті вже піють: ку-ка-РЄ-ку!
Хіппі люто сплюнув у порох, лайнувся й лагідно усміхнувся.
– Бачиш, Міську, москаль для того, щоби вспіти зрусифікувати більше вкраїнців, навіть перевів усі свої цигелики на годину назад. Москаль вайлуватий, але хитрий, – Хіппі вперіщив по м’ячу. Той відскочив десь далеко за наші спини, – тому він просинається у своїй берлозі, Манька дає йому стакан самогонки і аґурєц, усяких там расстєґайчіків, блінків. Він сидит, наминає то всьо й видумує ружного роду каверзні пляни, як би то загубити мову нашу калинову. Посоловілу. Наш тяжолий і труднопонімаємий особямі кацапской нацианальнасті украінскій язик! А так… Ти не думай, шо всі москалі такі… Це, так би мовити, стереотип, побудований мною апріорі, сиріч виходячи з загальних переконань…
Я напружив вухо. Коли Хіппі починав кидати латиною, це свідчило, що мозок його перегрівся. Зараз почне говорити про Дитячий Хрестовий Похід на Москалів.
– А переконання у мене такі, що всі кацапи – дурні псиська… на фіга вони Си-Ри-Си-Ри розвалили, га?
– Точно, – кинув я. – Жили бись-мо за совітів, слухали би Пугачьову, «Ласковий май» і байки про пла-ахова і ба-альшова дядьку Ба-андеру… – кинув я крізь сміх.
– Нє, ти не збагнув ідеї. Я би виріс, вивчився на інженера, організував би Дитячий Хрестовий Похід на Москалів… Уяви собі: маленькі голодні дітки, мов ті янголятка, у кожного в руці по свічечці й фотоіконці Божої Матері, стоять під брамою Крємля, а тут я – у вишиванці, в однострої СС «Нахтігаль», на спині вишитий хрестиком Бандера, ходжу поміж діток і горланю «Розриту могилу». А по ночах ми би розводили багаття зі знамен іновірців і співали би марш «Україна».
– А мєнтура? Армія?
– Всьо прораховано! Мене на перший же день скрутять і зажбурять у каталажку, а діток по дєтдомах порозпихують. Потім мене трішки покатують гебісти й зашлють на Соловки… – мрійливим тоном розповів він.
– І?…
– Ну і всьо, власне кажучи… Але слава! Слава то яка! Не вмре – не загине! Боже ж ти мій, Боже! Як у батька Хмеля! Та шо там – як ув Елвіса Преслі, Сергія Бубки, Хо Ши Міна й найяснішого ерцгерцога Фердинанда разом узятих! Усі б казали: «Ото був, бляха-муха, патрійота кавалок!». І татко, пускаючи скупу сльозу, гладитиме сина по ясній голові й казатиме: «Я хочу… синку, сльози заважають говорити… я… я хочу, щоби ти поступив у Політех і став таким, як Наш Національний Герой…» От така-то слава!
– Правда, дещо посмертна…
– А пишна зате яка! Я би став укр-нац-секс-символом!
Я з вирозумінням закивав головою:
– Та-а, круто. Як казали древні, «бест оф кайф», тобто «амор патріс ортодокс».
– Ну вже не
