в сенсі естетичному. А запихати свого члена комусь у пряму кишку – це вже, знаєш, попахує збоченством.
Хіппі, здається, не до кінця зрозумів мої переконання, тож я спробував якось утішити кумпля:
– Ну що ж, гомік – значить гомік. Може, якраз поступиш у Політех, як Пєтя й Нери. Знайдеш собі якусь круту кобіту, без заскоків. Усе залежить від середовища.
Гладкий Хіппі погасив недопалок і кинув його геть. (Залишив невикуреною рівно третину: він десь прочитав, що найбільше нікотину саме в цій частині.) Сказав, що завтра їде з мамою в Теребовлю, ту, що в Тернополі, на три дні до цьоці. Я міг тільки поспівчувати.
– Принаймні, – сказав я по хвилі роздумів, – там ти не зустрінеш Фєді.
– Фєдя… Фєдя… Усюди Фєдя. Мене вже це дістало… До речі, старий, а шо тобі заважає знятися й поїхати до Львова до кінця канікул?
– Розумієш, Хіппі, я навмисно втік звідти. Я відпочину від них, а вони, маю на увазі тата з мамою, – від мене. Так що я вже краще терпітиму Фєдю.
Хіппі мовчав, щось обмізковуючи. Раптом він жалібно, ледь не плачучи, промовив:
– Ти би знав, Міську, як я його боюся! Він колись точно зайде задалеко й приб’є мене… Або, скоріше, тебе, а потім уже мене, бо то ти…
– Пам’ятаю: перебив його псу лапи. Ти ж сам знаєш, як він любив того Дюка.
– Ну та… Але ти не сциш чомусь! Бо в тебе нервів нема й зроду-віку не було… А я тут сцяю по ногах кип’ятком.
Знаєте, приємно, коли тобі кажуть, що в тебе нервів нема й зроду-віку не було… Та якби ж ти, Хіппі, знав, як я жахаюся, коли згадаю, ЩО наробив. Проте я не мав права показувати свою слабкість. Я був свого роду опорою для нього. Я не зазнаюся, кажучи, що він дивився на мене й брав приклад. Спробуй-но я розповісти про свої, далеко не менші страхи, він би тут ревів, як дитина.
Гладкий Хіппі був однозначним лідером поміж нас завжди й усюди. Але прийшло погане, спекотне літо. Мертвий сезон. Від стану Хіппі мені ставало все лячніше й лячніше.
Уже було за другу, коли ми виходили зі старого кладовища, як почули лиховісні голоси. Знайомі, до болю знайомі голоси.
– Фєдя, я атвєчяю, шо бачив, як ті два поци заходили сюда. Коли? Та десь годину тому.
– Ну якшо, ворона, їх тут нема, будеш мені тиждень сігарєти купляти.
– Я базарю, шо вони тут. Я весь час дивився, шоби ніхто не вийшов… Послав був Роміка по тебе, а сам сторожив їх. Ти ж знаєш, ми якраз разом із Роміком ішли на вужів, хтіли злапати, дєвок лякати.
– І був той патлатий з Мішкою, да? Без дєвкі?
– Нє-а. Дєвки не було.
– Жалко, але нічьо. Добре, шо був Мішка. Я ту суку замочю.
Я скинув з обличчя маску незворушного Будди і з жахом глянув на Хіппі: на тому лиця не було зі страху. Він не наважувався навіть поворухнутися, донести до рота цигарку. Здавалось, йому навіть було страшно закрити рота, щоб не наробити шуму цокотінням зубів.
Голоси ставали пекельно близькими. Десь відразу за чагарником,
