з Теребовлі, чи Варняківки, чи навіть із далекого Тірувананта-пураму, штат Магараштра, буде, без сумніву, на сьомому небі від того, що зустріне врешті свого коханого племінничка, Мідні Буки, Львівська область, якого востаннє бачила отакеньким (показує кінчик брудного нігтя). Звичайно, її дещо засмутить довге волосся небожа, але загалом усе буде напрочуд мило: Гладкий Хіппі всмак попоїсть пирогів із вишнями, нап’ється вдосталь малинової зупки, приготованої за особливим теребовлянським, чи варняківським, чи тіруванантапурамським рецептом. Поніжиться на сонечку, покупається в Сереті, чи Полтві, чи в баюрі, чи в Брагмапутрі, чи що там у них є. І найголовніше – відпочине від Фєді. Буде грати в піжмурки з теребовлянськими дітлахами, а може, зустріне Магаріші Магеш Йогу, чи старого мудрого магатму, чи ще якогось гуру. Або сенсея. Або нікого там не здибає, а буде сам, як палець. АЛЕ БЕЗ ФЄДІ!
Я подумав, що мені з Дзвінкою також не було б зайвим десь відпочити від тієї драми абсурду, що власне розігрувалася. Ми порадились, і я вирішив іти в ліс – у гори. Дзвінка розповіла, що там, на скаженій висоті, є дуже кльове озеро Місячне. Назвали його так тому, що навіть при молодику видне дно, настільки воно прозоре. Проте Дзвінка наполягала на власній версії: буцім назвали озеро на честь Зигфриди, донечки страшної відьми Ядвиги; тільки-но та залізла у воду, як відразу ж почалися перші місячні. Такі справи. У всіх незайманок, наголосила Дзвінка, відразу ж починаються діла, варто їм бодай одним оком лиш глянути на плесо.
– Тобі видніше, – філософськи прокоментував я.
Ми мали взяти по спальнику, два наплечники й купу різного потрібного в поході приладдя: починаючи м’ясорубкою й пінним вогнегасником, закінчуючи п’ятикілограмовими чавунними гантелями й дворучною пилою «Дружба-2».
Та насамперід я мусив УЛАМАТИ Дзвінчиних батьків. Пані Віра була приємною тихою жінкою років так п’ятдесяти, пан Юрцьо – приємним тихим паном, на рік старшим. Лишень двадцятилітня сестриця Квітуся була сукою, яку ще треба пошукати. Але, дякувати пану Богу (богу Пану?), зараз вона гризе граніт науки в Києво-Могилянці.
Попри всю тихість та приємність, старі заперлися, як цапи.
«Ні, – кажуть, – пане Михайле, Дзвінка з Вами в гори не піде, ні-ні, ото наших знайомих доня ходила разом із пластунами в гори, ударилась головою й осліпла, так що ні-ні. У зв’язку з цим ми не можемо довірити Вам, пане Михайле, нашу доню, нашу радість, наш калиновий цвіт, наше дитятко пресолодке, сріблом потикане, золотом підбите, оно Квітуня в Кийові, до нас майже й не приїжджає, тому втративши Дзвінку, необережно Вам, пане Михайле, довірену, ми втратимо віру в прийдешнє, у днесь завтрішній, у наше світле майбутнє, у Кравчука, в Чорновола, Валєнсу, Магаріші Магеш Йогу, Карлоса Кастанеду, Теуна Мареза, Тайшу Абеляр, дона Хуана, рабиню Ізауру, Джидду Крішнамурті, Ортегу-і-Гассета, Мануеля Маруланду, А. Ч. Бгактіведанту Свамі Прабгупаду, Магасаматмана й Уіцілопочтлі з Кетцалькоатлем разом узятими. (Аплодисменти).
Ба більше! Щобільше, утративши нашу ясочку, ми зневіримося в те, за що боролись наші батьки, підставляючи свої юні груди на штики п’яних матросів під Крутами!
