як я читаю сенсаційний роман «про малолітніх хуліганів» («Амбойські герцоги» Ірвінга Шульмана[46]), і відібрала його в мене. Нинішня ситуація була така сама. Мені було гидко з себе, бо я не продумав можливості таких наслідків. У той час ми називали тих, хто робив якусь дурницю, «дабер» (корінні менці вимовляли це слово «даба»). І я серйозно дабонув.
– От чого я не можу зрозуміти, Стіві, – казала вона, – то це нащо тобі взагалі писати такий мотлох? У тебе є талант. Чому тобі хочеться марнувати свої здібності?
Вона трусила переді мною скрученим у трубочку примірником «V.I.B. № 1», ніби газетою перед носом собаки, який надзюрив на килим. Вона почекала, чи я відповім, – віддам їй належне, питання було не зовсім риторичним, – але я не мав відповіді. Мені було соромно. Відтоді я ще багатенько років – забагато – соромився того, що пишу. Мені було, певно, сорок, коли я нарешті усвідомив, що ледь не кожному авторові худліту і поезії, який опублікував бодай рядок, хто-небудь дорікав, що він марнує свій Богом даний талант. Якщо ти пишеш (ну або малюєш, танцюєш, ліпиш чи співаєш), обов’язково знайдеться той, хто намагатиметься загівняти тебе через це – от і все. Я не пробую нав’язати свою думку, а просто подаю факти, як їх бачу.
Міс Гіслер сказала, що я маю повернути всім гроші. Я не сперечався, повернув гроші всім, навіть тим (а таких, мені на радість, виявилося чимало), хто не захотів здати свій примірник «V.I.B. № 1». Отже, я зостався в програші, але з настанням літніх канікул надрукував сорок вісім примірників нового твору. Це було оригінальне оповідання під назвою «Навала міжзоряних істот». Я продав їх усі, крім чотирьох чи п’яти. Значить, я все-таки виграв, принаймні з фінансової точки зору. Але в душі мені й далі було соромно. Я все ще чув, як міс Гіслер питає, нащо я марную свій талант, нащо марную свій час, нащо пишу мотлох.
Писати історію з багатьох частин для «Дейвової промокашки» було цікаво, а от із рештою моїх журналістських обов’язків я нудився. Проте це робота в газеті, яка б вона не була, про це всі знали, тож у десятому класі я став редактором шкільної газети «Барабан» у лісбонській старшій школі. Не пригадую, щоб мені дали в цій ситуації право вибору. По-моєму, просто поставили перед фактом. Моїм заступником був Денні Імонд, якому займатися газетою було ще менш цікаво, ніж мені. Денні просто подобалося, що кабінет № 4, де ми працювали, був поряд із дівчачим туалетом. «Стіве, колись я просто психону і прорубаю туди хід, – казав він мені багато разів. – Раз, раз, раз!» Якось він додав, мабуть, на виправдання своїх бажань: «Там найгарніші дівчата школи задирають спідниці». Це прозвучало настільки фундаментально тупо, що в цьому навіть була якась мудрість, наче дзен-буддистський коан чи раннє оповідання Джона Апдайка.
«Барабан» за мого редакторства не зазнав розквіту. Тоді, як і зараз, в мене наставали періоди неробства, за якими йшли періоди трудоголічного шалу. За 1963–1964 навчальний рік вийшов тільки один випуск «Барабана», зате це був монстр,
Irving Shulman (1913–1995) – американський письменник і сценарист. «The Amboy Dukes» (1947) – його перший опублікований роман про життя бруклінських малолітніх злочинців під час Другої світової війни; у 1949 році вийшла його екранізація «Місто за рікою» («City Across the River»).
