type="note">[30]: Елвіс, Чак Беррі, Фредді Кеннон і Фетс Доміно. Я любив Фетса, його рок був щирий, і було чутно, як він сам кайфує від того, що робить.
Отримавши відмову з AHMM, я забив цвяшок у стіну над «Вебкором», написав на листі з AHMM «Happy Stamps» та настромив його на цвяшок. Відтак сидів на ліжку й слухав «I’m Ready» Фетса Доміно. Як не дивно, мені було приємно. Коли ти такий юний, що ще навіть не голишся, оптимізм – абсолютно нормальна реакція на невдачу.
Коли мені було чотирнадцять (і я почав голитися двічі на тиждень, коли треба й не треба), цвяшок у стіні перестав витримувати вагу листів відмови. Я замінив його цвяхом-«соткою» і продовжив писати. У шістнадцять я почав отримувати листи не просто з відмовою, а з приписочками від руки, які давали трохи більше надії, ніж поради не користуватися степлером і переходити на скріпки. Перша така записка надії була від Альґіса Будріса[31], тодішнього редактора журналу «Fantasy & Science Fiction»[32], котрий прочитав моє оповідання «Ніч тигра» (натхненням для якого стала, здається, серія «Утікача»[33], де лікар Річард Кімбл працює прибиральником кліток у зоопарку чи цирку). Він написав: «Добре. Не для нас, але добре. У тебе талант. Присилай ще».
Ці чотири коротких речення, написані перовою ручкою, яка лишила по собі великі кошлаті плями, трохи освітили похмуру зиму мого шістнадцятиліття. Років через десять, коли продав уже кілька романів, я знайшов «Ніч тигра» в коробці старих рукописів, і мені здалося, що це цілком пристойна оповідка, хоч і явно написана новачком, який тільки-но почав набивати руку. Я переписав оповідання та знічев’я відправив у FSF. Цього разу його купили. Я помітив, що тільки-но стаєш трохи успішним, журнали починають менше кидатися фразою «не для нас».
Хоч він і був на рік молодший за однокласників, мій старший брат нудився в старших класах. Частково це пов’язано з його інтелектом – у Дейва IQ понад 150 чи 160, – але мені здається, що основна причина – його непосидюча натура. Для Дейва школа була недостатньо супер-пупер: не було бдищ, не було бабах, не було клас. Він вирішив цю проблему, принаймні тимчасово, створивши газету, яку назвав «Дейвова промокашка».
Офісом «Промокашки» був стіл, який стояв у нашому бруднопідлогому, кам’яностінному, запавученому підвалі десь на північ від котла опалення та на схід від льоху, де зберігалися незліченні ящики консервації Клайта й Елли. «Промокашка» безладно поєднувала в собі сімейний інформаційний бюлетень і провінційну двотижневу газету. Іноді вона ставала місячником, якщо Дейв відволікався на інші свої інтереси (серед яких виготовлення кленового цукру, сидру, ракет, модифікація автомобілів), це ставало приводом для жартів, яких я не розумів, про те, що в Дейвової «Промокашки» цього місяця затримка і що не можна турбувати Дейва, бо він у підвалі з «Промокашкою».
Жарти жартами, а наклад поволі виріс із п’яти примірників на випуск (продаваних найближчим членам родини) до п’ятдесяти чи шістдесяти, а наші родичі та родичі
Algirdas Jonas «Algis» Budrys (1931–2008) – литовсько-американський письменник-фантаст, редактор і критик.
Повна назва журналу – «The Magazine of Fantasy & Science Fiction». Насправді Будріс працював у ньому критиком, а не редактором і писав рецензії.
«The Fugitive» – американський драматичний серіал про лікаря Річарда Кімбла (Dr. Richard Kimble), якого за неправдивим звинуваченням засудили за вбивство власної дружини і який переховувався від поліції після втечі з поїзда дорогою до в’язниці. Українські глядачі, можливо, знайомі з однойменним фільмом 1993 року за мотивами цього серіалу, в якому головні ролі зіграли Гаррісон Форд і Томмі Лі Джонс.
