освітлену вітальню широким кроком увійшов блондин:
– Ну що, Рамоне, що вони вирішили? – нетерпляче запитав він.
– Те, що й завжди вирішують банкіри, – відрізав Рамон, усе ще дивлячись у вікно. – Вирішили, що краще стояти на своєму.
– От негідники! – вибухнув Роджер. У гнівному розчаруванні він провів рукою по світлому волоссю, потім різко розвернувся і попрямував у бік кришталевих графинів у барі. – Їм здається, доки старий дідько був з тобою, гроші сипалися самі! – промовив він зі злістю, наливаючи у келих бурбон.
– Що ж, вони не змінюються, – понуро промовив Рамон. – Якби гроші все ще лилися рікою, вони були б зі мною.
Роджер клацнув вимикачем на лампі, тоді кинув сердитий погляд на розкішні меблі в стилі Людовіка XIV – ніби лише їхня присутність у просторій вітальні його ображала, а тоді промовив:
– Я був упевнений, на всі сто відсотків упевнений, що, якби ти розповів про те, у якому психічному стані був твій батько перед смертю, банкіри тебе підтримали б. Як вони взагалі можуть звинувачувати тебе у його помилках і незнанні?
Відвернувшись від вікна, Рамон притулився плечем до рами. Якусь мить він дивився на залишки віскі у склянці, тоді підніс її до губ і випив до дна.
– Вони звинувачують мене в тому, що я не завадив йому скоїти ті фатальні помилки, а ще в тому, що вчасно не розгледів його недієздатність.
– Не розгледів, – повторив Роджер з люттю в голосі. – Як узагалі можна передбачити, що чоловік, котрий усе життя поводився ніби Господь Бог, одного дня повірить, що він є таким? І що б ти мав робити, якби знав? Акції були у нього, а не в тебе. До самої смерті він особисто розпоряджався справами у корпорації. Твої руки були зв’язані.
– Зате тепер розв’язані, – Рамон ворухнув широкими м’язистими плечима своєї майже двометрової постаті.
– Слухай, – з відчаєм у голосі промовив Роджер, – я не починав цієї розмови раніше, бо розумів, що це зачепить твою гордість. Але ти знаєш, що я не бідний. То скільки тобі потрібно? Якщо в мене немає такої суми, я міг би знайти.
Уперше за цей час у погляді гордовитих темних очей та на чітко окреслених губах Рамона Гальверри промайнула усмішка. Перетворення було разючим: риси обличчя, яке останнім часом нагадувало холодний бронзовий зліпок із виразом безжальної рішучості, поєднаної з давнім іспанським благородством, умить пом’якшились.
– Мільйонів п’ятдесят допомогли б, а краще – сімдесят п’ять.
– П’ятдесят мільйонів? – безпорадно промовив Роджер, дивлячись на чоловіка, якого він знав ще з часів коледжу, коли вони обидва навчались у Гарвардському університеті. – П’ятдесят мільйонів лише допомогли б?
– Так, дуже допомогли б.
Рамон різко поставив склянку на мармуровий стіл, тоді повернувся і попрямував у гостьову кімнату, яку він займав з того дня, як минулого тижня приїхав у Сент-Луїс.
– Рамоне, – швидко промовив Роджер, – тобі варто зустрітися з Сідом Гріном, доки ти ще тут. Він міг би знайти таку суму грошей, якщо захоче, до того ж він у боргу перед тобою.
Рамон здригнувся. На його аристократичному іспанському обличчі застигла гримаса зневаги.
– Якби Сід хотів мені допомогти, він би вийшов зі мною на зв’язок. Він знає, що я тут і що в мене неприємності.
– Може, і не знає. Адже до сьогодні ти зберігав у таємниці те, що корпорація йде на дно.
– Він знає. І разом з правлінням банку він не хоче, щоб мені продовжили кредитування.
– Але…
– Ні! Якби Сід хотів допомогти, він зв’язався б зі мною. Його мовчання говорить саме за себе. Я не збираюся його благати. За десять днів я скликаю аудиторів і адвокатів корпорації в Пуерто-Рико. І під час цього засідання я маю намір оголосити про банкрутство компанії.
Рамон різко розвернувся і стрімко вийшов з кімнати, ледь стримуючи неприхований гнів.
Коли він повернувся, його густе темне волосся було вологим після душу і він переодягнувся у джинси. Роджер мовчки дивився, як Рамон закочує рукава білої сорочки.
– Рамоне, благаю, затримайся у Сент-Луїсі ще на тиждень, – промовив Роджер. – Можливо, Сід іще зв’яжеться з тобою. Дай йому трохи часу. Я переконаний: він просто не знає, що ти тут. А ще мені здається, що його зараз немає в місті.
– Він тут, а я їду в Пуерто-Рико за два дні. І це не обговорюється.
Роджер тяжко зітхнув.
– Що, чорт забирай, ти робитимеш у Пуерто-Рико?
– По-перше, потрібно проаналізувати банкрутство корпорації, а тоді займуся тим, що робили мої предки, – ледь вичавив із себе Рамон. – Поїду на ферму.
– Ти
