проблеми з подачею палива і з фільтром, але місцевий дилер каже, що ремонт зроблять лише за тиждень. З твоїм таланом авто заглухне посеред вулиці вже сьогодні ввечері.
Рамон знизав плечима, на обличчі не було жодної емоції.
– Якщо це станеться, піду пішки. Для сільського життя потрібно бути у хорошій формі.
– Слухай, ти ж знаєш, що тобі не обов’язково їхати на ферму. Ти був і залишаєшся важливою фігурою в міжнародній діловій спільноті.
Рамон стиснув зуби, йому довелося зібрати усю волю в кулак, щоб угамувати лють, яка в ньому зароджувалася.
– У міжнародній спільноті у мене тепер репутація невдахи, і мені цього ніколи не пробачать. Скоро я стану найвизначнішим невдахою у світі. Може, попросити у друзів рекомендацію? Чи прийти завтра на твою фабрику й подати заяву на роботу в конвеєрний цех?
– Звісно ж ні! Але ти можеш щось придумати. Тобі вдалося збудувати фінансову імперію лише за кілька років. І тепер ти міг би врятувати хоча б її частину. Я не можу повірити, що ти…
– Я не зможу зробити дива! – відрізав Рамон. – За все треба платити. «Лір» стоїть в ангарі в аеропорті, чекаючи на незначний ремонт одного з двигунів. Як тільки його полагодять і в неділю ввечері з відпустки повернеться мій пілот, я полечу в Пуерто-Рико.
Роджер відкрив рот, щоб заперечити, але Рамон поглядом змусив його замовкнути.
– Мені здається, обробляти землю – гідне заняття. Це значно краще, ніж мати справу з банкірами. Поки мій батько був живий, я не мав спокою. Відколи він помер, я так спокою і не знайшов. Тому дозволь мені віднайти його.
Розділ 2
У велетенському барі готелю «Каньйон» неподалік від Західного порту п’ятничного вечора було, як завжди, повно народу. Кеті Коннеллі крадькома поглянула на годинник, а тоді перевела погляд у натовп, дивлячись крізь людей, які сміялися, теревенили і пили, шукаючи когось. Але головний вхід затуляли пишні рослини, що звисали з велетенських кашпо, сплетених вручну, і ламп Тіффані, підвішених під вітражною стелею.
Зберігаючи широку усмішку на обличчі, Кеті роздивлялася чоловіків і жінок, які стояли невеликою групкою поряд.
– Тому я сказала йому назавжди забути мій номер, – говорила їм Карен Вілсон.
Якийсь чоловік наступив Кеті на ногу, коли хотів дотягнутися до свого напою, що стояв на барній стійці. Дістаючи з кишені гроші, він штурхнув Кеті ліктем. Чоловік не вибачився, втім, Кеті й не очікувала цього. Тут кожен чоловік і кожна жінка були самі за себе. Рівні права.
Коли чоловік відвернувся від барної стійки, тримаючи у руках склянку, він нарешті помітив Кеті.
– Привіт, – промовив він, зробивши паузу і кинувши зацікавлений погляд на її струнку фігуру, яку обтягувала блакитна сукня. – Мило, – додав чоловік, роздивляючись її з ніг до голови.
Він уважно подивився на її блискуче біляве волосся з рудуватим відтінком, яке хвилями спадало на плечі, сапфірові очі, що дивилися на нього з-під довгих закручених вій, та витончені вигнуті брови. У неї були милі
