завтра в газетах з’явиться стаття про мене. І не лише про мене, а й про мою дружину і нашого сина. Я одружений.
Кеті зблідла. Приголомшена почутим, вона сказала, щоб він ніколи більше їй не телефонував і не намагався зустрітися. Але він намагався – постійно. Кеті вперто не відповідала на його дзвінки, коли він телефонував їй на роботу, і кидала слухавку вдома, як тільки чула його голос.
Це було п’ять місяців тому, і лише іноді Кеті дозволяла собі гіркувато-солодку насолоду від думки про нього, бодай на мить. Лише три дні тому вона повірила, що нарешті звільнилася від нього, але, коли в середу почула у слухавці знайомий глибокий голос Роба, миттєво почала тремтіти всім тілом:
– Кеті, не кидай слухавку. Усе змінилося. Мені потрібно тебе побачити і поговорити.
Він був категорично проти місця зустрічі, яке обрала Кеті, але вона наполягла. Готель «Каньйон» – достатньо галасливе і людне місце, щоб легко приглушити його ніжну наполегливість, якщо вона входить у його наміри. До того ж щоп’ятниці сюди приходить Карен, тому Кеті могла розраховувати на її підтримку.
Убиральня була переповнена, і Кеті довелося зачекати. Вона вийшла за кілька хвилин і спустилась у хол. Кеті почала неуважно нишпорити в сумочці у пошуках ключів від машини. Їй довелося зупинитися біля входу в бар, оскільки там було повно народу. Чоловік, який стояв неподалік від неї поряд з телефоном-автоматом, запитав з легким іспанським акцентом:
– Пробачте, чи не могли б ви сказати адресу цього місця?
Кеті майже просочилася крізь натовп людей, який перегородив їй шлях, але голос незнайомця змусив її повернутися. Вона поглянула на високого стрункого чоловіка, який, тримаючи слухавку біля вуха, дивився на неї з ледь помітною нетерплячістю.
– Ви до мене звертаєтесь? – запитала Кеті.
У нього було засмагле обличчя, темне густе волосся і такі ж темні, ніби онікс, очі. Незнайомець був одягнений у потерті джинси і білу сорочку з закоченими рукавами. І він був зовсім не схожий на чоловіків, які зазвичай відвідували цей бар і нагадували Кеті працівників великих корпорацій. Він був занадто… приземленим.
– Я запитав, – повторив голос з іспанським акцентом, – чи не могли б ви назвати адресу цього місця? У мене зламалось авто, і я намагаюся викликати евакуатор.
Кеті автоматично назвала дві вулиці, на розі яких знаходився готель, намагаючись не зупиняти погляд на звужених чорних очах й аристократичному носі на немісцевому зарозумілому обличчі. Високі засмаглі іноземці з важким чоловічим запахом, можливо, приваблюють деяких жінок, але точно не Кетрін Коннеллі.
– Дякую, – відповів він і повторив у слухавку назви вулиць, які сказала йому Кеті.
Розвернувшись, Кеті наштовхнулася на чийсь темно-зелений светр, натягнутий на широкі груди якогось чоловіка, який загородив їй вихід з бару. Пильно поглянувши в очі «зеленого», вона промовила:
– Дозвольте пройти!
Светр
