незнайомця. Після секундної тиші пролунав хрускіт переламаної кістки і звук від падіння тіла на землю. Кеті розплющила блискучі від сліз очі й побачила Роба, що непритомний лежав біля її ніг.
– Відчиніть дверцята, – наказав незнайомець тоном, який не припускав заперечень.
Кеті автоматично відчинила дверцята «корвета». Чоловік безцеремонно заштовхав Роба всередину, поклавши голову на кермо, ніби той заснув після великої кількості алкоголю.
– Де ваше авто?
Кеті безпорадно витріщилася на незнайомця.
– Ми не можемо залишити його так. Може, йому потрібен лікар.
– Де ваше авто? – нетерпляче повторив він своє запитання. – У мене немає жодного бажання залишатися тут і зв’язуватися з поліцією.
– Але ж… – запротестувала Кеті, дивлячись на «корвет» Роба через плече, швидко йдучи до своєї машини. – Ви їдьте. Я так не можу.
– Та я його не вбив, лише оглушив. Він прокинеться за кілька хвилин – з розбитим обличчям і вибитими зубами, ось і все. Я сяду за кермо, – промовив він, силою підштовхуючи Кеті на місце поряд з водієм. – Ви все одно не в змозі їхати.
Сівши за кермо, він стукнувся коліном об колонку керма і щось пробурмотів іспанською.
– Дайте мені ключі, – промовив, опускаючи спинку сидіння у крайнє положення, щоб просунути свої довгі ноги.
Кеті передала йому ключі. Щоб виїхати зі стоянки, вони були змушені зачекати, поки заїде кілька машин. Вони маневрували між рядів автівок, а на виїзді зі стоянки ресторану проїхали повз стару розбиту вантажівку зі спущеними покришками.
– Це ваша? – невпевнено запитала Кеті, відчуваючи, що їй не завадить розмова.
Він зиркнув на понівечену вантажівку і ковзнув іронічним поглядом по своїй супутниці:
– Як ви здогадалися?
Кеті зашарілася від зніяковіння. Вона подумала, і він це зрозумів, що раз він іспанець, то вантажівка має належати йому. Щоб якось виправити ситуацію, Кеті промовила:
– Коли ви розмовляли по телефону, то сказали, що вам потрібен евакуатор, тому я подумала, що це ваша вантажівка.
Вони виїхали зі стоянки у потік транспорту, і Кеті пояснила, як проїхати до її будинку, який знаходиться неподалік.
– Я хочу вам подякувати…
– Рамон, – представився він.
Кеті нервово відкрила сумочку, намагаючись знайти в ній гаманець. Вона мешкала так близько, що, поки дістала п’ятидоларову купюру, вони вже були на стоянці біля її житлового комплексу.
– Я живу тут – перші двері праворуч, під ліхтарем.
Він припаркував авто ближче до входу в її квартиру, вимкнув двигун, вийшов з авта і хотів їй допомогти. Але Кеті квапливо вийшла з машини сама. Вона невпевнено поглянула на засмагле, горде, загадкове обличчя і вирішила, що Рамонові, з вигляду, десь біля тридцяти п’яти. Щось у ньому, чи то іноземне походження, чи смаглява шкіра, її тривожило.
– Спасибі вам, Рамоне. Візьміть це, – промовила вона, простягаючи
