її охопило запізніле тремтіння. – Я… я, мабуть, зварю каву, – промовила вона і розвернулася у бік кухні. І, оскільки в неї не було іншого вибору, ввічливо додала: – Ви будете?
Рамон прийняв її пропозицію так щиро, що сумніви Кеті у його порядності миттєво випарувалися. З того моменту, як вони познайомилися, він не сказав і не зробив нічого такого, що могло змусити її сумніватися в ньому. Опинившись на кухні, вона зрозуміла, що, хвилюючись через зустріч із Робом, зовсім забула купити каву. Але, з іншого боку, це було й краще, бо раптом вона відчула, що їй необхідно випити чогось міцнішого. Кеті відчинила дверцята шафки над холодильником і дістала звідти пляшку бренді Роба.
– Боюсь, я зможу запропонувати вам лише бренді або воду, – вона звернулася до Рамона. – Кока-кола видихалася.
– Не відмовлюся від бренді, – відповів він.
Кеті налила бренді у дві склянки й повернулася у вітальню, якраз коли Рамон поклав слухавку.
– Вантажівку вже полагодили? – поцікавилася вона.
– Механіки на місці, проводять тимчасовий ремонт, щоб я зміг виїхати, – промовив Рамон, беручи склянку і роздивляючись її квартиру з виразом нерозуміння на обличчі.
– Де ваші друзі? – поцікавився він.
– Які друзі? – байдуже запитала Кеті, втомлено сідаючи у бежеве крісло.
– Лесбійки.
Від несподіванки Кеті розсміялася:
– Невже ви чули, що я казала?
Дивлячись на неї згори, Рамон кивнув, але на його прекрасно окреслених губах не було навіть натяку на усмішку.
– Я стояв позаду, намагаючись розміняти гроші у бармена.
– Он воно що, – страждання, які вона пережила ввечері, почали зринати у її пам’яті, але Кеті рішуче відштовхнула їх подалі зі своєї свідомості. Вона подумає про це завтра, коли краще зможе розуміти, що до чого. Вона злегка знизала плечима. – Я вигадала історію про лесбійок. Я була не в настрої для…
– А чому вам не подобаються адвокати? – перервав він її розповідь.
Кеті знову засміялася.
– Це довга історія, яку мені не хочеться зараз обговорювати. Але я сказала так тому, що з його боку це було якось занадто самозакохано.
– А ви не самозакохані?
Кеті підвела на нього здивований погляд. У тому, як вона сиділа у кріслі, підігнувши оголені ноги під себе, була якась дитяча безпорадність, а в її широко розплющених блакитних очах і тендітних рисах обличчя проглядала невинна вразливість.
– Я… я не знаю.
– Як щодо того випадку, коли ви дізналися, що я водій вантажівки?
Уперше за цю ніч Кеті щиро всміхнулася, м’які губи здригнулися в чарівній усмішці, від якої у неї заблищали очі.
– Мабуть, я була надто приголомшена і не розуміла, що кажу. По-перше, відвідувачі готелю «Каньйон» не водять вантажівки, а по-друге, якщо це так, вони цього ніколи не визнають.
– Чому? Хіба в цьому
