7 березня
Якось я подумки підрахував: у нас 160 пенсіонерів похилого віку, які живуть тут, ну плюс-мінус. Цей центр турботи водночас об’єднаний із відділенням догляду, яке налічує ще 80 прикутих до ліжка чи важкохворих пацієнтів у похилому віці. Не можу назвати точної цифри, бо тут двоє дверей – для живих і для померлих, які поскрипують безнастанно. За моєю оцінкою, тим, хто сюди перебирається, залишається в середньому п’ять років життя, тож якщо рахувати центр турботи й будинок догляду разом – виходить 50 смертей на рік. Якщо доживаєш тут до старості й залишаєшся на своїх двох, то можеш побувати на 500 похоронах чи кремаціях упродовж останніх 10 років життя. Нічогенька перспектива!
Уранці я ніде не міг знайти своїх ключів. Перевернув цілісіньку кімнату догори дриґом, включно з нішею під ліжком. На щастя, я не поспішав. Шукав, мабуть, з годину, шукав без лайки (ну майже), і зрештою таки знайшов їх у холодильнику. Геть клепки розгубив. Старі – мовби ті діти: завжди гублять речі, але в них більше немає мами, яка би їм показала, де пошукати згубу.
П’ятниця, 8 березня
Ще лише вчора я підняв тему смерті, а вже нині дізнався, що вона завітала на «Фітнес для гарного самопочуття».
Пані де Ліу заявила: «Щось мені недобре», і вже за дві хвилини їй стало зле. Вона сіла, а відтак відкинулась у кріслі, так і не спіймавши кинутого їй м’яча.
– Уважніше, пані де Ліу! – дорікнула їй тренерка Тіна.
Після цього пані де Ліу сповзла з крісла на підлогу. Її намагалися реанімувати, притягли дефібрилятор, але все марно. Страхітливі сестри Слотхауер стояли із роззявленими ротами наче зачаровані, аж доки хтось не сказав їм поступитися з дороги. Пізніше, за кавою, вони одна поперед одної розповідали, що бачили. Якби трапилася нагода, ті Слотхауер радо споглядали би публічну страту.
Відхід пані де Ліу трохи затьмарив радісний настрій, який принесли кілька днів весняної погоди. Дехто з пожильців і за поріг не ступав, якщо було холодно чи вогко. Тому саме на початок весни, щойно зблисне сонце, припадала значна частина захопливих прогулянок. Учорашнє повідомлення про можливість чотириденної хурделиці лише надало ще більшого запалу веснолюбам.
Мені хотілося прогулятися з Еф’є, проте її не було вдома. Тому вимушену компанію мені склав Еферт. Зайшовши до нього, я застав приятеля за підрізанням волосся в носі манікюрними ножицями. Мені зробилося ніяково, але Еферт без поспіху продовжував, так наче мене й не було. Ми не змогли вийти, аж доки він, крім носа, не довів до ладу й вуха.
«Ніколи не знаєш, на кого натрапиш», – пояснив він.
Субота, 9 березня
Хворий. Позбавлю вас нецікавих деталей. Сподіваюся одужати до четверга – до нашої першої екскурсії.
Середа, 13 березня
Було важко, проте я майже впорався. Члени Клубу розмірковували над тим, щоби відкласти екскурсію, але тепер нема потреби. Я знову на ногах.
