не вирізнявся особливим шармом і чарівністю. Він був середнього зросту і полюбляв яскравий кричущий одяг. Його праву руку прикрашав годинник і два персні, а ліву – масивний золотий браслет, на якому дзвеніло кілька підвісок-іконок з образами святих. Він по одному доторкався до них і тер пальцями.
Гнат полюбляв потеревенити про футбол. Він вважав, що це сугубо чоловіче заняття. А також про азартні ігри й доступних дівчат. Мова цього хлопця не вирізнялася вишуканістю, і він постійно лаявся і раз-у-раз вдавався до таких грубощів, що вуха співрозмовників палали як пожежа.
Батько Гната кілька років тому вів справи з Флоріановим – придбав у нього ділянку землі, щоб дещо там звести. Згодом вони якось зустрілися у Вінсента вдома. Батько взяв Гната з собою і він познайомився з Флоріаном.
– А де твій Флоріан? – запитав він Жоржину, хижо поглянувши на її ноги, формально прикриті спідницею.
– Ну, він… – почала дівчина, але подруга її відразу перервала:
– Його немає, – вигукнула Віола. – Для Жоржини його більше немає. Вони сьогодні розлучилися!
Дівчина була сповнена власної значущості, відчуваючи відповідальність моменту. А ще напрочуд рада, що змогла викласти про свою найкращу подругу новини, які вона сама, мабуть, поки нікому не збиралася повідомляти. Тим більше – практично незнайомому хлопцю.
– Дякую, але я і сама могла відповісти!
– Та нема за що! Я лише хотіла допомогти.
– То ви розійшлися? – перепитав Гнат. – Стільки років зустрічалися і тут раптом – все, кінець?
– Саме так, – відповіла Жоржина. – і я не бажаю це обговорювати.
– Тоді не будемо, – легко погодився хлопець. – Дівчата, давайте краще щось вип’ємо.
І вони вчергове хильнули. Він – ще віскі, а вони – ще по одному мартіні.
Розмова в основному точилася на нейтральні теми. Віолета час від часу вставляла свої «п'ять копійок», але не так активно, як це зазвичай відбувалося в інших діалогах. Найчастіше вона намагалася зробити так, щоб уся увага була прикута саме до неї, і Жоржина ставала третьою зайвою… або четвертою. А якщо їй не вдавалося цього зробити, вона починала висміювати подругу, згадуючи ганебні ситуації, головною героїнею яких тій доводилося бути, щоб дівчина відчула себе в незручному становищі.
Раптом Гнат гучно зареготав від власного жарту. Жоржина з Віолою приєдналися до нього. Він сміявся голосно й пронизливо, увесь хитаючись і ляскаючи себе по колінах. А Віола тихенько, фиркаючи і тримаючись рукою за живіт. Схоже, вона знову страждала від болю.
Наближалася друга година ночі. Віолета ставала все сумнішою. Її нудило й хотілося до вбиральні.
– Добре, – нарешті сказала вона. – Я відійду на хвильку. Щось у мене живіт прихопило. Це все ківі.
Дівчина залишила Жоржину й Гната. Вони стежили, доки вона не розчинилася в танцюючій юрбі, а потім зникла за пластиковими дверима жіночої вбиральні.
Хлопець озирнувся
