задумливо смикав свою бороду й уважно спостерігав, чи торкнулася його промова її серця.
– Віктору добре на небесах? – раптом спитала Віолета. – Краще, ніж було зі мною?
– У тисячу разів, не сумнівайся.
– А чим Вітя там займається без мене?
– Як тобі пояснити…
Обличчя чоловіка осяяла усмішка.
– Розумієш, – продовжив він, – звичайним смертним не дано осягнути те, що насправді відбувається на небесах. Нам лише доступне знання, що пишноту того світу неможливо описати звичайними категоріями.
– І як нам стало це відомо? – поцікавилася Віола.
– Це знання якраз і вкладає в голови людей наша віра, – відповів священик. – А без неї людині жити важко, а може – взагалі неможливо.
Він дістав з кишені цукерку.
– Може, ще льодяник? Не соромся!
Дівчина відмовилася й стала похапцем перебирати в голові різні образи, але обриси божественних небес так і не з’явилися. Вона бачила лише чорні, наче вугілля, грозові хмари, і серед них ледь вдавалося розгледіти самотній силует коханого, якого їй уже не доведеться побачити.
Як можна оцінювати, добре в якомусь місці або погано, якщо достеменно не відомо, чи є там настільки звичні речі? Чи є там взагалі хоч щось?
В уяві Віоли небеса поставали парком з дерев і квітів, коріння яких сплелося таким дивним чином, що вибратися звідти неможливо. Ціла вічність після смерті дана людині, щоб прогулюватися тінистими алеями і споглядати такі прекрасні, але далекі від земного життя види.
А що можуть значити небеса для хлопця, у якого відібрали кохання? Очевидно, що так небеса перетворяться на справжнє пекло…
– Приїхали, – вирвав Віолу з її думок таксист. – З тебе шістдесят гривень.
– Чому так багато? – обурилася вона. – Завжди тридцять, а сьогодні подвійний тариф!
– Мені довелося їхати іншим шляхом. На тій ділянці об'їзного шляху ведуться ремонтні роботи, тому ми поїхали навпростець, а це виявилося набагато далі.
– Але у мене в гаманці лише тридцять гривень, і це ваші проблеми, що ви обрали такий довгий шлях.
Насправді дівчина мала дві сотні, але на гроші, що залишилися, їй доведеться жити ще до середини наступного тижня. І якби з двох сотень залишилося лише сто сорок гривень, її плани б обламалися на цілих тридцять відсотків.
– Нічого не знаю, – відповів таксист. – Лічильник показує шістдесят – це мінімальна сума до оплати. Можеш додати чайові. Я не проти. У мене троє голодних дітей.
– А може, дасте у борг? Я часто їжджу сюди і віддам гроші якось іншим разом.
– Ні! – закричав таксист.
– Я поспішаю. Можливо, ми з вами щось вигадаємо? Якось домовимося?
– А знаєш, можна дещо й вигадати, – відповів він, зміривши її хтивими очима з голови до ніг. – Дай мені помацати твої цицьки.
Віола знизала плечима й нахилилася до нього, щоб він зміг зробити те,
