жирну крапку.
І не дивно. Фінал був передбачуваним, проте він не хотів цього помічати. Романтика давно залишилася в минулому. Ласкаві слова і обійми змінилися сухими фразами. Стосунки ставали усе напруженішими. Лише в уяві Флоріана усе ще панувала любов. Але тепер, коли настав кінець, він мав скласти план. Вирішити, що робити далі…
Проте було майже неможливо міркувати над цим, шукати варіанти і одночасно дивитися на вогонь. Танцююче в екстазі полум'я зачаровувало його. Він захоплено спостерігав за легкими іскрами, за жовтогарячими ламкими жаринками…
– Гей, приятелю, хочеш? – хрипко звернувся до нього жебрак, простягаючи пляшку вина, з якої щойно хильнув сам.
– Ні, дякую, – відмовився хлопець.
На сьогодні й надалі йому було досить випивки. Алкоголь діяв як своєрідний «очищувач» – проганяв з голови непотрібні думки, зіскрібаючи їх, наче стару фарбу з дерев'яного паркану. Але разом з тим, зникали і важливі ідеї та міркування.
А ось Жоржина, мабуть, не відмовилася б. Вона завжди була не проти пропустити стаканчик-другий. Колись у них відбулася розмова: Флоріан попросив, щоб дівчина дала йому обіцянку не курити. Сигарети або коноплю – не має значення. І випивати.
Вона відповіла «обіцяю» і тримала своє слово майже місяць. Або близько того. Після ще кількох спроб вплинути на її шкідливі звички, Флоріан зрозумів, що це не в його силах…
– Тобі що, вдома не сидиться? – пробурмотів жебрак, витираючи підборіддя брудною долонею.
– Не цього вечора, – відповів хлопець. – А вам?
Чоловік голосно розреготався.
– А я постійно вдома! Вулиця давно стала мені оселею. А он той провулок, – він указав рукою вперед, – можна вважати дачею. Тож ти зараз мій гість.
Дощ нарешті припинився. Жебрак ще раз приклався до пляшки. Після чого обережно поклав спорожнілу тару до своєї обідраної сумки й кудись подався. Як і багато людей у цьому світі, він розраховував лише на себе і сподівався, що цього буде досить.
Тим часом сутеніло. Флоріан пішов далі вулицею. Світло ліхтарів виблискувало в калюжах під ногами. В голові сновигали різні думки. Йому згадалося, як нещодавно він ходив з батьками між полицями яскраво освітленого супермаркету, вщент заповнюючи візок продуктами. Він вкотре замислився: чому одні люди мають стільки всього, що навіть не уявляють, що із цим робити? Тим часом у інших немає навіть необхідного – того, що просто дає змогу вижити.
Флоріан вирішив, що образа, якої він сьогодні зазнав – це дрібниця на тлі загальної несправедливості, з якою доводиться миритися іншим.
Раптом небеса прорізав яскравий спалах блискавки. Дмухнув вітер, і знову посипалися краплі дощу. Але ненадовго…
Остаточно стемніло.
Флоріан помітив, що давно минув центральну частину міста й, замислившись, зайшов у майже не освітлений район, де по один бік вулиці височів бетонний паркан, а по інший – тіснилися
