Завжди поруч. Михаил Гранд
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Завжди поруч - Михаил Гранд страница 3
– Флоріане, ми розлучаємося…
У неї здригнулися плечі. Вона схилила голову й судорожно ковтнула слину.
– Ти мене зраджуватимеш, – додала Жоржина. – Раніше або пізніше, але зробиш це.
У Флоріана раптом майнула в голові фраза, сказана голосом батька: «Можеш прожити в руках як глина, або…» Хлопець точно не пам'ятав, чи казав тато щось подібне. І хоча він міг сам це вигадати, слова раптом чітко спливли в пам'яті, наче фраза з відомого фільму.
До них наближалася офіціантка. Вона принесла два мартіні. Мабуть, недочула, що замовляв юнак. Флоріан зробив ковток. Солодкуватий напій обпалив горло й відразу вдарив у голову. Стало гаряче, очі пекли від поту. Хлопець автоматично знайшов вузол краватки і послабив його. Навіщо він взагалі натягнув цей дурний аксесуар?!
– Ти захочеш дізнатися, як це – бути з іншими. Це питання не дасть тобі спокою, доки ти не вирішиш, що я тобі заважаю, – тим часом продовжувала Жоржина.
– Чи не з себе ти робиш такий висновок?
– Я зважаю на факти. Усі чоловіки такі. Не бачу сенсу продовжувати стосунки, яким долею призначено закінчитися.
Флоріан стиснув кулаки, щосили намагаючись заспокоїтися. Він охоче б повернувся до свого звичного м'якого гумору й терплячого тону. Виявляти терпіння йому ще вдавалося, проте м'якість геть-чисто зникла з його голосу.
– Не треба порівнювати мене з іншими! – Він пильно подивився їй в очі. – Я знаю, чого хочу. Мені не потрібна інша жінка або інше життя! Пам'ятаєш, ми мріяли, як назвемо наших дітей?
– Знаєш, я гадаю, у цьому й полягає головна проблема. У твоєму світі ми подружжя з купою нащадків. Однак реальність, на жаль, інакша. Якщо відверто, я ніколи не хотіла дітей.
Флоріану здалося, що його щось душить. Він зірвав із себе краватку. Але неприємне відчуття залишилося, немов грудка, що глибоко засіла в горлі.
– Ти сама завжди першою починала розмови про дітей. Тисячу разів! А тепер виявляється, що ти мене обманула!
Жоржина відвернулася від юнака й вивчала зал, очікуючи, доки мине його гнів. Він зробив повільний вдих, збираючись з думками.
– Той день у лісі, адже ти не забула його? – Він подивився на дівчину. – У хатинці, яку ми потім шукали і не могли знайти? Зі свічами на підлозі.
– Ну, пам'ятаю…
– Тоді ти сказала мені, що ми особливі. І це знак самої долі.
– Знаків не існує. У нас просто був секс у дурному будиночку в лісі.
– У нашому Таємному Будиночку в Секретному Лісі. Так ти його називала.
– Я сказала це лише одного разу, щоб змусити тебе, нарешті, відмовитися від його пошуків, – вона похитала головою. – Флоріане, я не хочу більше прикидатися…
Жоржина змовкла на півслові й відвернулася