чекаю.
– Тоді я вже їду. Бувай!
Жоржина відчула, що сьогодні зробила перший крок назустріч собі новій – тій, якою вона завжди мріяла стати. Вільною. Не вистачало лише незалежності від батьків. Для початку достатньо було б просто фінансової самостійності.
Вони з Віолетою дружили давно – з дитинства, мало не з пелюшок. Не могли не товаришувати, тому що жили на одній вулиці, в одному будинку, на одному поверсі, буквально в сусідніх квартирах. Ходили разом до садочка. З першого класу – до тієї самої школи. Сиділи за однією партою. Дівчата продовжували товаришувати й зараз – після того, як батько Жоржини взяв будинок в іпотеку і вона переїхала.
У Жоржини завжди все було кращим і гарнішим: іграшки, одяг, шкільне приладдя, хлопець – і нарешті, батьки багатші. Віолета жахливо заздрила своїй подрузі – вона не мала й десятої частки того, що було у тої. А тепер це взагалі складало соту частину. Тим не менш, і сама Жоржина страждала від заздрощів – адже її подруга завжди була вільна й робила що заманеться.
Жоржина не бажала миритися з тим, що мала постійно перебувати під наглядом батьків. Але й наглядом це було важко назвати. Вони чіплялися до дрібниць, а найважливіше не помічали. Подавали приклад на словах і щонайменше – на ділі. Не тікати із садочку, намагатися добре вчитися в школі, тому що в житті їй ніхто не допоможе – лише багаж знань. Тож обов'язково треба вчитися! Причому на «відмінно», щоб стати людиною. Вони так і казали: «Тобі треба стати людиною», – наголошуючи на останньому слові, наче вона народилася якоюсь куркою.
Дівчина вислуховувала постійні нотації батька й матері про те, що треба триматися за цього багатого юнака. Дуже міцно триматися! Тому що лише він може дати їй шанс на краще майбутнє. Вони народили її, дали ім'я, виховали і вручили квиток у життя. А тепер їй треба просто триматися його, і він виведе її в люди… і їх, звичайно, теж.
Батьки прагнули як краще – щоб їхня донька кохала Флоріана й не думала про проблеми, маючи благополуччя й статки. Але вони забули (або не знали), що люди звичайно відчувають палке бажання чинити навпаки, якщо їм щось забороняють. А якщо перебувати під постійним тиском і роками вислуховувати одноманітні повчання, обов'язково зроблять усе протилежним чином. Головне – тільки отримати певний поштовх потрібної миті. І не важко здогадатися, хто допоміг Жоржині зробити рішучий крок – її найкраща подруга Віола.
– Я так заздрю їй… – прошепотіла Жоржина. – Вона завжди була вільною від усіх і робила все, що забажає. Але тепер і я такою стану!
Пролунав дзвінок у двері. Це приїхала Віолета – про вовка промовка, а вовк і в хату…
Віолеті здалася дуже вдалою ідея вирушити до подруги. Вона прокричала Жоржині в слухавку: «Їду! Бувай!» – кинула мобільний телефон до величезної лакованої сумки і вийшла на вулицю ловити таксі. Було пізно, і автобуси вже не ходили.
Дійсно, ця дівчина завжди мала свободу вибору й займалася усім, чим заманеться. Але саме через такі вольності вона вела досить безладне життя і часом
