style="font-size:15px;"> – Ох, та роби собі, що хоч!
Відвернувся, зібрався йти геть, та враз русявий міцно вчепився в лікоть, сильно стиснув, аж заболіло.
– Ти чого? – Мирон спробував вирватися, але пальці, здавалося, тримали мертво.
– Нічого, – буркнув утікач. – Коли вже почав говорити, то давай далі. Цвяшко.
– Що?
– Хто. Я – Цвяшко Степан, дражнили Цвяхом.
– Чотар.
– Звати як?
– Ну… Мироном.
Новий знайомий провів язиком по зубах, скривився.
– Таки зламали один, москалики. Тримай.
Чотар потис простягнуту руку.
– Отак. Тепер гайда, Мироне Чотар. Погуторимо, сам же підійшов.
Вони зайняли місце в кутку біля стіни, підстеливши прілої соломи, що валялася тут хтозна з яких часів.
Присідаючи, Цвяшко знову застогнав, тут же сказав:
– Злішим буду.
– Вистачає її. – Чотар примостився поруч, відзначивши мимоволі: до них тут нікому не було діла, усі займалися тим, чим могли себе зайняти.
– Кого?
– Та злості.
– А ти вважаєш – усе добре? – Степан штовхнув Мирона ліктем у бік, підморгнув непідбитим оком. – Хоч, розкажу, що ти за один? Я ж бачив таких, і не раз. Відчуваю вашого брата.
– Якого ще брата? – Чотаря новий знайомий дратував що далі, то більше, але щось таки тримало, не дозволяло лишити його, було бажання не так говорити, як слухати. – Ти тут, так собі бачу, найрозумнішим себе числиш. Ніхто, крім тебе, не побіг. Значить, телята всі. Скажи ще – вівці.
– А хто? – швидко запитав Цвяшко, вкотре сплюнувши рожевим. – Ведуть колону здорових мужиків шестеро, ну, хай восьмеро автоматників. Офіцер попереду з пістолетом. Раз-два, налетіли, скрутили всіх, зброю забрали – і хто куди.
– Еге, – гмикнув Мирон. – Бачу, ти саме так і зробив. Чого ж тут, коли мудрий?
– Через вас усіх.
– Чого б це?
– Того! – Степан притулився тісніше, заговорив уже не так голосно, ніби боячись – підслухають, хоч, на думку Чотаря, тут нікого стерегтися не треба. – Кожен думає, що автоматник стрельне першим. Влучить у нього, а не в товариша. Отак чекаєте, хто ж першим почне. Та хто завгодно, аби не я. Хіба ти так не думаєш?
– Я взагалі нічого не думаю.
Бовкнув – пошкодував одразу: Цвяшко тут же причепився до слів:
– Воно й видно! Щоб ти, Мироне, розумів – шофером служив при німцях у Рівному. Сам звідти родом. А до того – учився у Львові. Ще як совєти прийшли, оголосили тоді: мовляв, амба польському пануванню. Всякий українець віднині може здобути освіту. Ну, подався. Потім німці прийшли, і недовчився. Якось вибрався зі Львова назад, мав добрих знайомих, допомогли, пристроїли до машини.
– Та пощо мені все це знати? Теж сповідальника знайшов.
– Не сповідуюсь, ти! – Степан легенько тицьнув Чотаря кулаком у бік. – Розказую,
