писарі, штабісти і тиловики приходили з орденами і медалями, а солдати – просто лягали в землю «за родіну, за Сталіна».
Третю історію почув од колишнього фронтовика з Луцька, котрий дожив до дев’яноста, хоч на фронті мав небезпечну спеціальність – був військовим розвідником. Розповів багато цікавого, але головною була його гірка розповідь про Перемогу. Були вони тоді якраз у Східній Прусії, неподалік од Кенігсберга. Коли отримали звістку, що війні кінець, раділи, стріляли, а тоді вирішили відзначити. Хтось згадав, що перед тим цистерни захопили, на станції стоять. Кинулися туди, попробували – спирт. Взялися пити.
– Я вже тоже з флягою побіг було, – згадував колишній солдат. – А тут мене за рукав старший за мене чоловік схопив. Не пий, каже, синок, того спирту, чує моє серце, недобре може бути. Я не питиму, і ти не пий. Й іншим таке казав. Я послухався, ще кілька наших, а більшість – де там, одчепися, старий, перемога, радість, війна скінчилася, а ти тут варнякаєш щось таке. Ну й випили… Не той спирт виявився, дрєвєсний, казали. Десь чоловік сорок померли в страшних муках, а більше сотні – каліками зосталися. Найбільше – осліпли. Хто без очей додому поїхав, а хто й стрілявся. Отака була перемога.
Наведені тут факти тільки штрихи до минулої радянсько-німецької війни, частини Другої світової. Але вони показують, що поряд зі справжніми героями насаджувалися нелюдські ідеологічні міфи і героями ставали ті, кого змушували вмирати заради самих міфів, як кілька сотень «Олександрів Матросових», так звані панфіловці, нещасна фанатичка Зоя Космодем’янська, котра палила лютої зими селянські хати, втілюючи в життя сталінську тактику «випаленої землі», піонери-герої, діти, життям яких жертвували без гризот совісті… Табу було накладено на помилки командування Червоної армії, на те, як гнали беззбройних новобранців з цеглинами в руці в атаки, на масове мародерство совєтських солдатів, а особливо офіцерів у Німеччині, ґвалтування щойно звільнених в’язнів-жінок гітлерівських концтаборів. На ешелони награбованого, котрі вивозили Жуков і менші «жукови». Можуть сказати – а що робили нацисти на нашій землі?! Так, робили, але це не означало, що треба відповідати тим же…
Про війну, природу війни написано дуже багато. І в давні часи, і тепер. І ще писатимуть, бо війни не стихають. І їхнє гірке відлуння довго звучить у пам’яті. Можна, звичайно, добросовісно і скрупульозно зібрати цитати й роздуми від Конфуція і до теперішніх днів про війну і додати до цього сюжет з нашого часу, як зробив недавно відомий письменник. Можна гранично правдиво, аж до морозного натуралізму, зобразити війну і людину на війні, як у романі Віктора Астаф’єва «Прокляті і вбиті». Можна високохудожньо подати, що почуває людина, яка пройшла війну і залишилася живою, як це показали Ернест Хемінгуей, Еріх Марія Ремарк, Вільям Фолкнер, Генріх Бьолль та ще десятки пристойних письменників. Можна писати кон’юнктурні твори, що тепер процвітає в Україні, прикриваючи художню безпомічність патріотизмом (я ж пишу про АТО!). Усе можна. От і я написав про
