України) відправив навздогін Червоній армії, бо боявся, що німці розстріляють їх. Хлопці армію наздогнали, потрапили в полон, з якого один втік, а другий згодом пішов на співробітництво з німцями. Його заслали як агента в партизанський загін, а там викрили й розстріляли. Брат, пройшовши фільтри, як «западенець» був відправлений в тил, коли зросла потреба в гарматному м’ясі, знову мобілізований. Він загинув під Берліном, в останній день війни. І ось в реальному житті через багато років знайшлася нагорода молодшому братові. Оскільки ні його, ні брата, ні батька вже не було в живих, вручили батьковому братові. Років через двадцять син цього брата загнав орден на базарі.
Які слова спадають вам на думку?
Се ля ві? Все йде, все минає? Чи щось інше?
А ще я почув, а потім прочитав, історію, як у тисяча дев’ятсот сорок сьомому році за наказом Сталіна і Берії збирали докупи безногих і безруких інвалідів тієї переможної війни, щоб вони не псували своїм виглядом і жебрацтвом радянські міста, і вивозили спершу в спецінтернати, а потім топили в Ладозькому озері й Білому морі. Так загинуло більше сотні тисяч героїв. Так-от, один з тих нещасних, відчуваючи, що пахне чимось недобрим, на баржі зняв ордени й медалі й попросив лейтенанта держбезпеки, щоб той переслав нагороди в музей його рідного міста, бо в самого не було ні кола, ні двора. Емгебіст спершу запевнив, що нічого з ними не станеться, просто прогулочка на баржі по морю. Потім сказав:
– Ладно, черт с тобою, давай свои побрякушки. Так и быть, отошлю.
Звісно, не послав. Коли каліки з орденами і медалями (і без них) пішли на дно годувати північних рибок, слідом за ними пожбурив і «брязкальця».
Але це ще був не кінець цієї історії. Один із орденів ковтнула велика біломорська рибина. А її виловив місцевий рибалка-п’яничка. І почав розказувати товаришам по попойках у місцевій «столовій» про чудасію. Доки не дорозповідався. Вночі забрали, а через пару днів пішов теж на дно. Орден лишився в сейфі начальника тамтешнього емгебе. Потім він його, вийшовши на пенсію, вішав на груди під час парадів 9 травня. Знатний був орден – «Отечественной войны» другого, а може, й першого ступеня.
Через три роки потому відбулася подія менш помітна, менш ніби трагічна, хоча це як дивитися… Тим більше, що стосувалася вона мого рідного дядька Павла Лиса. Він був мобілізований у серпні 1944 року, пройшов через всю Польщу і частину Німеччини. Був двічі поранений, мав кілька бойових нагород. Вернувся через два роки додому, одружився, народився синок. Та бачив колишній солдат – щось воно не те робиться… А особливо, як стали заганяти в колгоспи. На хутір, куди пішов у приймаки, навідувалися хлопці з лісу, повстанці. Давав їсти, а потім і почав завдання їхні виконувати. Одного разу, це трапилося у липні 1950 року, хутір, коли там були упівці на чолі з легендарним у наших краях повстанським ватажком Пилипом Чехурою, оточили емгебісти й солдати. Зав’язався бій, після якого хутір взяли, а дядькові дали 25 років таборів. Відсидів, правда, лише шість, восени пам’ятного п’ятдесят шостого вийшов.
Досі пам’ятаю останній його приїзд
