дива, зокрема годує п’ятьма хлібинами і двома рибинами велику кількість людей, перетворює воду на вино, йде по воді, спиняє бурю, оздоровлює хворих і оживляє мертвих, виганяє торговців з храму. Упевнено пропонує свої рецепти вирішення моральних проблем. Його мова рішуча, образна, часто притчова, але здебільшого безапеляційна. Навіть в одній із найзнаменитіших сцен Святого Письма з динарієм кесаря – це не тільки мудрість, не тільки відділення меркантильного від духовного, а й знання того, що після такої відповіді представники церковної і світської влади дадуть ще можливість продовжувати проповіді в людській подобі.
Слова «Хто без гріха, хай першим кине в неї каменем» також промовляє Бог, який добре знає про людську природу. Ісус же й відає наперед, що станеться з ним самим, людством і окремими людьми, як поведуться його учні, про їхню зраду і своє воскресіння. На хресті Він не просто просить свого учня потурбуватися після Його смерті про матір, а впевнено визначає: ось це надалі твоя матір, а це – твій син. Так само впевнено заявляє розіп’ятому розбійнику, який повірив у Нього, що той буде вже сьогодні з Ним у Царстві Небеснім.
І лише тричі Ісус проявляє себе як звичайна слабка людина. Ба, більше, виявляє страх перед майбутнім і зневіру в тому, що відбувається саме зараз. Перший раз, коли просить Бога, якщо можна, пронести повз нього чашу, себто позбавити майбутніх страждань і випробувань.
Це каже вже не Бог, який знає, що страждання тимчасові, а після них Він воскресне, а саме людина, котра боїться цих страждань.
Вдруге – коли змучений катуваннями Ісус падає і не може далі нести хреста. Як безсила, геть розтерзана людина, а не Бог, якому під силу й не такі дива. Невже Богом бути легше?..
Втретє – перед своєю земною кончиною, у суперзнаменитому зойкові: «Отче, навіщо Ти мене покинув?» Це запитання й докір, яке постане в майбутньому після Голгофи в мільйонах варіантів – саме людини. Це розпач і людське благання про порятунок.
Мені особисто такий Ісус найближчий.
Людині можна і треба співчувати. А Богові?..
Хіба у Його величезній неосяжній самотності.
Утім, саме самотній людині найчастіше є про що розмовляти з Богом. У всі часи – давні й теперішні.
Відчинені двері
Мабуть, найбільший жах і розгубленість у своєму житті я спізнав, коли одного разу подумав, що фраза з Книги Буття – «І Бог на свій образ людину створив, за образом Божим її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» – означає не зовнішню подібність людини до Бога, вже висміяну атеїстами і вільнодумцями, а те, що Бог створив людину не стільки за зовнішньою подобою, як за своєю внутрішньою суттю. Зі всіма гідними рисами, здатністю до співчуття й розуміння, але й із недоліками і складнощами, навіть підступністю і жорстокістю. Та коли жах від такої єретичної (чи ще гірше) думки розвіявся, я раптом подумав, що, по суті, вламуюся у відчинені двері. Бо цей вислів означає: доводити очевидне, те, що вже відоме.
Варто
