у неї, як у такій колючій особі зі «скверним» характером уживається чутливість, вміння створювати гарні образи і любов до равликів.
– А знаєте, що я роблю зі своїми колючками? – відказала вона. – Я їх збираю і віддаю равликам. Вони їх ховають у траві, так що я й сама не можу знайти.
Так, звичайно, могла сказати тільки поетеса. Яка захищала і, здається, розуміла равликів, та все ж не знала, куди пролягає їхній шлях. А може, і знала, тому так передчасно й полишила цей недосконалий світ.
Що нагадує…
Вимоги ідеалістів і максималістів до звичайних людей, якими вони є, нагадують тренера зі стрибків у висоту, котрий підводить стрибуна-першорозрядника до планки, встановленої на рівні світового рекорду чи результату майстра спорту міжнародного класу, і каже: «Стрибай, а як не перестрибнеш – то ти сволота.»
Виправдання наших політиків, чому не йдуть реформи, чимось нагадують слова чоловіка з анекдоту, котрого вранці побачила жінка під порогом біля дверей і запитала: «Ти що, тільки-но прийшов?» Той відповів: «Ні, ще ввечері. Я дзвонив, а ти не відчинила». – «А то був ти? Я ж питала, хто там». – «А я тобі пальцями показував, що то я».
Твори деяких письменників нагадують лева, який вполював тільки мишу і вдає, що наївся. Хоч насправді йому вельми хочеться їсти, от тільки вполювати щось більше не мав змоги і сили. Не зумів, бідака.
Чоловік надибує знайомого, пригадує, де той працює, де вони зустрічалися, навіть про що розмовляли, але не може пригадати, як його звуть. Зрештою таки просить нагадати, як ім’я чи й прізвище знайомого. Той називає не своє, а перше, що спало на думку. Радий співрозмовник чемно дякує. Нічого не нагадує? А дарма. Скільки в нас лишається нездійсненого. Не розгаданого проти нашої волі, починаючи від кросворда, якого до кінця не розгадали, і закінчуючи важливим проектом чи текстом. Мав щось зробити… Заглянув у відповідь… І ніхто не винен, що не зміг, як не винен, що не зміг пригадати ім’я знайомого. А той назвав не своє.
Дзвінок серед ночі зі словами «Ой, пробачте, я, напевно, помилився (помилилася) номером» викликає найчастіше роздратування, і після такого дзвінка довго не можеш заснути. Думаєш: «Чого йому треба серед ночі?» А треба таки було, і, як раптова блискавка серед ночі, дзвінок спалахнув і згас. Нагадав, що хтось не спить, комусь треба телефонувати. Але ми сердимося, що розбудили, і це нагадує непоясненну тривогу і гасне, тільки не вночі, а посеред білого дня. Іноді думаєш: «І чого я спинився?»
Машина, що летить назустріч і якій ти мусиш поступитися дорогою, парадоксально нагадує час, що вже промайнув і в який не можна повернутися. Лишень згадати, що було і так само промчалося повз. І ти поступився йому дорогою.
Як часто деякі люди нагадують ловця вітру з казки. Ось він стоїть посеред дороги чи серед поля і розставив руки. Вітру не спіймати. І мало хто зізнається, що не просто розставив руки, а ловить саме вітер.
Письменник,
