дядько переслідує нас? – запитав він.
– Не знаю, – відповіла вона. – Але якщо й переслідує, то він нас тут не знайде.
Ще вигинаючись, він обернув голову ліворуч і праворуч, оглядаючи нове оточення. Як завжди, він був цікавий, але й обережний. Вона пильно спостерігала за ним. Його очі стріляли повсюди. Його ноги стояли на місці.
Цікавість перемогла. Він ступив крок до цегляної стіни, показав пальцем.
– Тут миска для води, – каже він.
– Так, – підтвердила вона.
Вона знову оглянула траву навколо них і, крім потрісканої, сухої пластикової миски, знайшла інші розкидані навкруг речі. Праворуч від них лежала чорнильна ручка, а ближче до паркану – блискуча стрічка для волосся. Їй здалося, вона побачила білу шкарпетку на ланцюжку, що скріплював паркан.
– Дикобрази потребують миски для води? – запитав Лінкольн.
– Думаю, що так.
– Вони п’ють воду?
Вона уявила собі, як вона затуляє йому рот рукою, міцно її там тримаючи й наказуючи йому стояти тихо й мовчати. Вона розпачливо хотіла б зробити це, але не могла уявити собі сцену, коли це було б можливо. Якщо вона налякає його так, щоб він не наважувався базікати, він, мабуть, почне хникати.
– Тссс! – знову попросила вона його. – Розмовляй тихше. Усі живі створіння п’ють воду.
– Геть усі? – прошепотів він.
– Усі, – повторила вона.
– То дикобраз пив з цієї миски? – перепитав він, підступивши до неї ближче й притиснувшись до її правого боку. – І він сидів на цьому камені, як і ми? Ти думаєш, то був хлопчик? Чи дівчинка?
Вона не побачила в ньому ніякого страху. Його сині очі були великі й широко розплющені, але вони завжди в нього великі й широко розплющені. Він зручно примостився біля неї і, схоже, відчував легке збудження від того, що вони перебувають в оселі дикобраза. Звичайно, він не знав, чого йому справді слід боятися – його жахали ті, хто приносить лихо, люті персонажі, яких він бачить у мультиках. Минулого тижня вони дивилися один із фільмів про Бетмена, той, у якому грає Гіт Леджер, неймовірно жорстокий, і Лінкольн запевнив, що давня версія 1960 року – він фахівець з фільмів про Бетмена – має ще жахливішого Джокера.
Він іноді скрикував, коли чув несподіваний голос по гучномовцю, і він жахався циркових інспекторів манежу, а зараз він колупав бородавку на своїй правій руці й тихо наспівував: «Слава, слава старій Джорджії!»
Він тихий. Але годі вгадати, що відбувається за його спокійним круглим обличчям. Вона повинна дати йому якесь пояснення. Він виношував якийсь план. Він завжди любив передбачувані події – наприклад знати, що у вівторок у школі музичний день, а в середу буде день іспанської мови, в четвер буде день малювання, і що вона забирає його зі школи щодня, крім середи, коли його забирає Пол, і що в неділю вони замовлять на вечерю китайську їжу, й що вранці в середу йому дозволено протягом цілої години дивитися мультики.
Він любить знати, що відбудеться.
– Отже, – прошепотіла
