міцно вчепилися їй у шию, що трохи допомагало зняти трохи його ваги з її рук, але вона геть виснажилась і втратила рівновагу, мало не вдарившись об бетонну колону.
Вона помітила гучномовець у себе над головою. Музика долинала з нього. Невидимець / Спить у твоєму ліжку. / Кого ти покличеш? / Тих, хто полює на привидів.
Вона поточилася, виходячи з павільйону, геть від гучномовців, назад у дедалі слабше сонячне світло. Слон зі своїм елегантним хоботом зник, а як може зникнути щось таке велике? І вона шепоче Усе гаразд Лінкольнові на вухо, знову й знову прискорюючи ходу, хоч і не знає, куди їй іти. Це ніщо супроти її регулярного ритму, коли вона бігає навколишніми вулицями. Вона погано підготовлена. Вона подумала про свого брата під час його тренування у війську: як то було накинути на себе тридцятифунтовий рюкзак і пробігти з ним багато миль. На той час вона майже його не знала, бо він переселився в Огайо з її батьком, утік з родини набагато раніше, аніж вона, й вона зустрічалася з ним не більше як на два тижні влітку та іноді на свята. Він був тоді дорослим чоловіком і мав звичай чіпляти свій рюкзак на неї, це було на сім років раніше, ніж вона пробігла свій перший марафон – і вона хотіла здивувати його, але її спина швидко змокріла, й вона засапувалася вже через два квартали. Вона засапалася й тепер, біцепси в неї горіли, вага Лінкольна схиляла її набік, і вона набагато краще себе почувала б, якби тренувалася з бігу всі ці роки.
Скільки часу вона бігла? Три хвилини? Чотири? Ні, мабуть, вічно.
Попри музику, що лунала з синтезаторів вісімдесятих років, вона досі чула сирени. Тепер вони лунали гучніше.
Вона майже добігла до вольєра носорогів. Там вона побачила двох підлітків, хлопця й дівчину, які бігли до неї, ніби хотіли повідомити про якесь лихо, а не просто квапилися до брами, щоби встигнути до її закриття. Вона думала, що хоче бачити людей, але тепер зрозуміла, що не хоче. Люди лише ускладнюють речі. Хлопець і дівчина зупинилися, коли побачили її, хлопець підхопив свої темні окуляри, які впали йому з обличчя – й вони обоє водночас заговорили, щось запитуючи, але Джоан лише обминула їх і повернула обличчя вбік, коли пішла далі.
Помаранчева спідниця дівчини, облямлена чорним мереживом, була така коротка й туга, що ледве прикривала її білизну, і, певно, ця дівчина мала дуже добру матір, бо та явно переконала свою доньку, що вона гарна навіть у спідничці, схожій на обгортку ковбаси.
– Не йдіть до виходу, – сказала Джоан, трохи сповільнивши ходу. – Там якийсь чоловік стріляє в людей.
– Стріляє? – перепитала дівчина.
Хлопець промовив набагато більше слів, надто багато, але надто багато з них розчинилося в повітрі.
– Він уб’є вас, якщо побачить, – гукнула Джоан через плече, але вона була вже далеко від них. – Заховайтеся де-небудь, поки прийде поліція.
Вона не оглянулася назад. Для неї був важливий лише Лінкольн. Вона не допустить, щоб він лежав на бетоні, стікаючи кров’ю.
