доглядачі зоопарку ніколи не годують тварин увечері. А можливо, їм хтось перешкодив нагодувати їх.
Вона почула чийсь голос, і до неї дійшло. Дикобраз.
Усі приміщення мають бути замкнені, але, може, їх не всі замикають?
Вона помолилася, як не молилася давно, й обернулася до будівлі приматів. Проминула африканську зону ліворуч від себе – барабани, маски, гойдалка й подоба скарабея – а тоді пірнула під заплутаний лабіринт павукоподібних мавп, де вони сиділи про все забувши, розгойдуючи лапами й хвостами, й опинилася на вході до зони приматів, штовхнувши подвійні двері, які легко відчинилися. Вона проникла глибше в холодні, темні приміщення цієї будівлі, проминувши лемурів з їхніми чорно-білими смугастими хвостами, а потім завернула за поворот, де панувала темрява, а крізь підлогу проростали стовбури дерев. Як і щодо більшості місцевої рослинності вона не знала, чи дерева тут реальні, чи штучно виготовлені, та коли вона простягла руку, щоб зрівноважити своє тіло, то відчула кору реальною.
– Той чоловік стріляв у людей? – запитав Лінкольн, притиснувши рот до її ключиці.
– Так.
– Він женеться за нами?
– Ні, – сказала вона.
– А чому ж ми біжимо?
Вона побачила природне світло у вольєрах, сонячні промені, зловлені в скло, й не могла не помітити, що тут були великі камені й печери, де могли ховатися звірі, печери, які навіть могли вести до невидимих звідси кімнат, якби ви тільки могли проникнути крізь скляні бар’єри. Але вона не могла пройти крізь стіни – Невидимиця? Одна з людей Ікс? Тож вона й далі плентала від зали до зали, тручись об гладеньке скло та обвуглені й шкарубкі стіни.
Настане мить, вона знає, її м’язи перестануть працювати. Коли руки їй ослабнуть і опустяться, хоч би як вона намагалася втримати їх угорі. Тепер її руки й ноги лише горять і пульсують – від плечей до зап’ястків, від стегон до литок.
– Мамо?
– Ми майже дійшли, – повідомила вона, але слова плуталися, вилітаючи в неї з рота.
Вони проминали мавп, байдужих до їхніх проблем.
Потім вона побачила скляні двері, штурхнула їх плечем, і вони знову опинилися на свіжому повітрі, під прохолодним вітерцем. Вони дивилися на паркан, який був їй по груди. За парканом був сосняк із високою травою, оточений ще одним парканом. Вона стояла на дерев’яних дошках підлоги – це було патіо між клітками. Ліворуч від неї були ще одні скляні двері, які вели до бабуїнів та орангутангів й інших мешканців засклених осель та відкритих коридорів, куди їй не варто було виходити. На табличці на цегляній стіні йшлося про звички дикобраза, хоч навряд чи хто міг би пояснити, чому дикобраза оселили в зоні приматів. Кілька місяців тому наглядачка зоопарку з блокнотом у руці повідомила – дуже тихо, тому Лінкольн не міг чути, – що дикобраз помер. Джоан і Лінкольн регулярно приходили дивитися, чи працівники зоопарку не доставили новий екземпляр. Вона сказала йому правду, адже він уже бачив
