відповіла вона. – Уже майже о пів на шосту. Час закриття зоопарку. Мені шкода. Ми повинні якнайшвидше звідси забратися, бо нас можуть замкнути тут.
Вона вже почала нервуватися через таку ймовірність – вона надто затрималася, і їм ще треба вийти з лісу, а потім здолати довгу дорогу через дитячу зону, й вони справді ризикують натрапити на замкнену браму.
– Ми можемо зупинитися на майданчику для гри й перейти через міст? – запитав Лінкольн.
– Не сьогодні. Ми можемо прийти сюди завтра.
Він кивнув головою і вийшов із піску на ріденьку траву. Він не любив порушувати правил. Якщо працівники зоопарку кажуть, що їм час іти додому, то він піде додому.
– Ти допоможеш мені взути черевики? – запитав він. – І вкинеш моїх хлопців у свою сумочку?
Вона нахилилася, змела з його ніг пісок, потім натягла шкарпетки на його бліді пальці та його широкі незграбні ступні. Застебнула його тенісні черевики, підняла голову й побачила кардинала, що сів біля неї на відстані простягненої руки. Звірі й птахи зовсім їх тут не боялися. Вона іноді бачила зграю горобців, бурундуків або білок на відстані кількох футів – вони спостерігали за битвою, яку влаштовував малий Лінкольн.
Мати вкинула його пластикові фігурки у свою сумочку.
– Зроблено, – сказала вона.
5:23 пополудні
Джоан обшукала піщану яму, чи вони не забули в ній якихось пластикових чоловічків, а тоді взяла Лінкольна за руку й вивела його на стежку, по якій можна було вийти з лісу. Цікаво, коли вже він не захоче триматися за її руку, але поки що вони обоє були задоволені цим контактом. Дерева закінчилися вже через двадцять кроків – тут, власне, був не ліс, а ілюзія лісу – і стало чути плюскіт водоспаду, де потік води розбивався на камінні перед вольєром видр.
Видри були одними з їхніх улюблених тварин, одними з тих, які могли відвернути увагу Лінкольна від його фантазій. Дві видри мешкають у вольєрі, що має вигляд великої печери, де над ними нависає штучна скеля, а тварини вигинаються, вистрибують і пірнають у басейні із зеленавою водою за широкою скляною стіною. Скелі нависають над стежкою, й водоспад шумить над головами відвідувачів і виливається в басейн для утримання черепах, густо зарослий ліліями, очеретом і якимись рослинами, що цвітуть червоними квітами. Стежка, яка виходила з лісу й закручувалася навколо басейну, завжди здавалася їй найгарнішим місцем лісової території – але тепер вона була зовсім порожня.
Лінкольн засміявся поруч з нею.
– Поглянь на видру. Помилуйся, як вона плаває.
Він усе ще погано вимовляв звук «р». «Видля» каже він замість «видра».
– Мені подобаються її лапи, – сказала вона.
– Хіба вона має лапи? А не плавці? Справжні лапи, схожі на лапи собаки або лапи з пальцями, як у мавпи?
Вона відчула спокусу зупинитися й розповісти йому про анатомію видр – вона, либонь, найбільше хотіла, аби він зрозумів, що життя наповнене дивовижами, які не варто обминати увагою. «Поглянь, як гарно», – сказав він їй одного
