запитав хлопець.
Віктор знизав плечима.
– Можемо розвернутись і поглянути.
Ніхто не заперечив. Навіть Яна промовчала. Так ніби це могло щось змінити. Так ніби це було аж так необхідно. Віктор секунду повагався, після чого відтиснув стоянкове гальмо, зиркнув у бокове дзеркальце, переконавшись, що позаду немає машин, і почав розвертатися. Злегка пробуксовуючи, «Nissan» перетнув невидиму під снігом розділювальну лінію та розвернувся на 180°.
Щойно світло фар витяглося вздовж осі дороги, Яна оглушливо кавкнула й затулила обличчя руками.
– Сука! – вихопилося у Віктора. – А-а… – верхня губа інстинктивно задерлась, оголивши верхні зуби.
«На хріна було розвертатися?!»
Фари висвітили довжелезний закривавлений слід, що, наче подряпина, червонів на снігу. На його кінці здригалась у конвульсіях жахливо понівечена істота завбільшки з великого собаку.
– Не дивися! – Мама стиснула Маркове плече.
Хлопець відсмикнув плече та хотів огризнутися, сказати щось на кшталт: «Мам, мені не п’ять років!», але слова зав’язли в зубах. Він не міг відвести погляду від місця, де темрява затирала контури дороги. Тварина лежала на краю освітленої пласкими променями ділянки, впершись гостроносою мордою в сніг; розсіяне світло та пітьма дивовижно перепліталися, від чого складалося враження, мовби у звернених на машину очах розгоряється яскраве полум’я. Те, що Віктор спершу сприйняв за конвульсії, насправді було спробами підвестися. Передні лапи тварини вже відмовили – безпорадно теліпалися вздовж тулуба, – зате задні відчайдушно загрібали сніг, штовхаючи вкрите сріблястим хутром тіло в бік лісу.
– Паскудство, – прошипів Віктор, спостерігаючи те, як під час чергової спроби встати із розірваного живота на побурілий від крові сніг, паруючи, вивалюються нутрощі.
– Розвертайся! – Яна сховала голову за сидінням. – Господи, на що ти чекаєш?! Поїхали звідси!
– Тату, хто це? – Маркові здалося, начебто хтось, почавши аж із низу, від кишечника, здавлює шлунок, помалу підіймаючи нагору його вміст – достоту так, як ми витискаємо зубну пасту з майже порожнього тюбика. Тремтяча рука інстинктивно потяглася до рота.
– Борсук. – Віктор чітко розрізняв характерну морду: маленькі вуха, дві паралельні чорні смуги від очей до крихітного носа, біла шерсть на одутлих щоках. Із пащі витікала спінена кров. Чоловік струснув заціпеніння, викрутив кермо та натиснув на педаль газу, проте кросовер не рушив з місця – передні колеса із сичанням забуксували в снігу. – Твою маму! Блядський борсук!
– Віку! – хрипнула Яна. Без косметики її тендітне, лиш недавно позначене зморшками обличчя стало схожим на дитяче. – Стеж за мовою!
Марк позеленів, спробував вдихнути, проте легені як склеїлися. Шокований, поглядом не відлипав від борсука. Хлопець ніколи нічого подібного не бачив: тварині кінець, це однозначно, проте життя, що трималося на волосині, виявляло якусь ірраціональну впертість. Якась безрозсудна стійкість, сліпе бажання жити були сильнішими за плоть,
