прозвучало неприродно. Вона добре знала, коли в сина починаються заняття.
– О восьмій тридцять. – Хлопець сидів, понуро втупившись у тарілку.
Яна коротко гмикнула. Віктор наступив їй на ногу під столом, одначе дружина сигнал проігнорувала. Легке тремтіння голосу виказувало, як серйозно вона ставиться до наступного запитання.
– Марку, можеш мені пояснити… – у грудях раптом закінчився кисень, однак жінка швидко опанувала себе, – я би дуже хотіла, щоб ти пояснив, що робив біля того будинку о восьмій ранку.
Марк, не підводячи голови та не рухаючись, почав повільно набирати в легені повітря. Погляд лишався притуманеним, одначе мозок гарячково працював. Запитання поставила мама, відповідатиме він мамі, а отже, – технічно – брехатиме їй, а не батькові чи діду.
Він тихо почав:
– Я заходив до… – й аж зубами клацнув із розпачу. Він хотів сказати, що заходив до друга, та надто пізно збагнув, що після переїзду друзів у цій частині Рівного в нього ще не з’явилося.
– До кого? – Яна намагалася посміхатися, та попри це мала такий вигляд, ніби проковтнула павука й тепер чекає на відповідь, чи був він отруйним.
Марк звів очі. Мамин погляд тиснув, як приставлений до лоба палець. Раптом щось чорне зринуло в його грудях і звузило погляд. Хлопець насупився і труснув головою так, ніби у вухо потрапила вода.
– Ні до кого! – несподівано для самого себе він гаркнув так голосно, що Яна відсахнулася. Її долоня смикнулася, зачепила виделку, і та, гучно дзенькнувши, впала на підлогу.
– Марку? – Брови здибилися дугами.
– Відчепись від мене! – закричав хлопець. – Чого ти пристала?! Я ні до кого не ходив!
Жінка розгублено закліпала. Шукаючи підтримки, подивилася на Віктора. Чоловік сердито втупився у сина, проте не озвався та з якимось дивним виразом – чи то подиву, чи то роздратування – на лиці перевів його на Арсена. Дід продовжував жувати вівсянку так, наче нічого не відбулося. Наче взагалі сидів на кухні сам.
Янина розгубленість швидко поступилася гострому невдоволенню.
– Це що таке?!
Марк відсунув тарілку з кашею та підхопився. Чорна хвиля спала, зі щік на шию поповзли червоні плями – він сам не знав, що це таке.
– Мені треба до школи, – зіщулившись, зронив хлопець.
– Стій! – гукнула Яна.
Марк не послухався і, ще дужче втиснувши голову між пліч, вискочив із кухні.
Яна штрикнула роздратованим поглядом чоловіка.
– Чому ти мовчав? Він же твій син також!
– Я не… – Віктор розвів руками, а потім повернув голову до коридору і гримнув: – Марку! – голосно, проте непереконливо. Марк не озвався. Момент було втрачено, і вони обоє це розуміли.
На кілька секунд у кухні стало тихо.
– Він не поїв, – зрештою тихо промовив Арсен.
Яна звела брови.
– Ви не чули, яким тоном він розмовляв
