як притлумлене роздратування. Арсен зиркнув на Віктора і подумав, що міг би поділитися із сином припущеннями стосовно того, що Марк робив у тієї дівчини, та припустив, що це, напевно, не сподобається онукові. Він так і не відповів.
Тим часом Марк, нашвидкуруч одягнувшись, прошмигнув повз кухню й, тихо причинивши двері, вислизнув із квартири.
– Я поговорю з ним після школи, – мовив Віктор.
«Не поговориш», – подумав Арсен.
– Він ніколи раніше на підвищував на мене голос, – усе ще викривленим від образи голосом промовила Яна.
Старий моряк зітхнув. Вони починали дратувати його.
– Хлопцю ще немає чотирнадцяти. Останні два роки він росте й змінюється. І я зараз не про фізіологічне зростання. – Він пригадав розмиті контури неоковирної фігури під периною і додав: – Точніше, не лише про фізіологічне.
Яна штрикнула його сердитим поглядом.
– Ви хочете, щоб я йому подякувала за те, що він роззявив на мене рота?
– Ні. Але ти могла би подякувати за те, що підлітковий період почався два роки тому, а він зірвався лише зараз.
Вона розвела руками.
– Ми не можемо лишити це просто так!
– Можете й лишите, – відкарбував дід. – Ви самі як малі діти! Він же не намагався допекти й не робив наперекір! Ви що, не усвідомлюєте, що це особливості віку? Пацан зараз на піку пубертатного періоду, а ще він дуже розумний, у нього надлишкова вага й він перейшов до іншої школи. Спробуйте уявити, як йому хочеться мати вигляд дорослого, бути, як усі, як хочеться бути прийнятим, а не відкинутим. І що-небудь змінити у ставленні до цього він не може. Навіть якщо захоче! Зате ви, – він по черзі тицьнув пальцем у сина та невістку, – можете змінити своє ставлення до нього.
Яна супилася, наче людина, що намагається вставити нитку у вушко голки.
– Натякаєте, що я винна?
Арсен так не вважав, однак уголос не відповів.
Віктор підвівся.
– Мені час на роботу. – Він не сприймав таких розмов, не бачив у них сенсу.
Арсен провів його тоскним поглядом, а потім повернувся до невістки.
– Яно, це друга смерть за два тижні. У школі сьогодні буде пекло. Перевірятимуть усе – від підвалу до бібліотеки, в усіх, від прибиральниць до директора, хіба що мазків із задниці не братимуть. Марк, попри те що ні до чого не причетний, мусить через це пройти. Невже так важко зрозуміти? – Яна, опустивши очі, хитала головою. Чоловік карбував далі: – Я кажу вам не втручатися не тому, що переконаний, начебто пасивність що-небудь змінить. Я кажу не втручатися, бо сподіваюся, що через цю пасивність, – дід показав рукою в бік дверей, за якими зник хлопець, – коли Марк зрозуміє, що, нагримавши на тебе, помилився (а він зрозуміє, повір), він не матиме вас за найлютіших ворогів.
Яна підвелася та почала прибирати зі столу тарілки.
– Ви завжди стаєте на його бік, – ображено зауважила вона.
– Ні.
