майже відразу відчинилися.
У під’їзді було темно, повітря здавалося важким від вологи та просякнутих цвіллю підвальних запахів. До ліфта Марк не звернув. Ліфт був старим, як і будинок, і гнітюче тісним – достоту як труна. Одного разу Марк уже застряг, просидів недовго, тільки п’ять хвилин, але цього вистачило, щоб відбити бажання заходити до роздовбаної й погано освітленої кабіни. Двічі зупиняючись, щоби перевести подих, хлопець піднявся на десятий поверх сходами.
Ніка чекала біля прочинених дверей. Середнього зросту, з округлими стегнами, чорним, стягнутим у гульку волоссям і великими мигдалеподібними очима.
– Привіт, – усміхнулася вона. – Приніс?
Намагаючись погамувати хекання, Марк скинув із плеча рюкзак і дістав два акуратно складені аркуші у клітинку.
– Ось.
Запах дешевих парфумів лоскотав ніздрі.
– Клас! – Дівчина схопила аркуші, розгорнула, пробіглася очима по написаному. – Це все?
– Ага.
– Так багато!
– Там одна задача на теорему, обернену до теореми Піфагора… ем-м, я розв’язав її двома способами, можеш вибрати, який тобі більше сподобається.
– Ага. Добре.
– Якщо хочеш, я поясню, який з них…
– Та ні, не треба.
Ніка відмахнулась, пірнула до кухні та почала квапливо – не сідаючи, лише ледь схилившись над столом, – переписувати рядки символів і цифр із Маркових аркушів у свій зошит. Хлопець ніяково тупцяв у коридорі. Він знав, що вони самі – батько Ніки жив окремо, матір працювала на «Рівнеазоті»[4] й рано виходила на роботу, – та попри це почувався незручно. Як, у принципі, завжди. Щоразу коли він приходив до неї додому, Ніка оточувала себе аурою привітної неприступності. Марк сконфужено спостерігав за дівчиною та міркував, що вона зовсім не схожа на ту Ніку, з якою він вечорами переписується у VK, що це ніби як дві різні людини. Глибоко в душі хлопець усвідомлював, що це твердження недалеке від істини, проте лякався цих думок і вперто виштовхував їх зі свідомості. А дарма. Ніці не подобалися його приходи. Одначе мусила терпіти. Щоразу перед тим вона натякала, що можна було би сфотографувати завдання на планшет чи на телефон, а потім переслати їй, і щоразу Марк що-небудь вигадував, щось цілковито безглузде – то камера не працює, то Інтернет повільний, – напрошуючись прийти до Ніки додому.
Тож він стирчав на килимку в порозі та крадькома позирав на дівчину. Ніка була в джинсах і білій футболці, що ефектно напиналася на акуратних грудях. Вона начебто навмисно нахилилася так, щоб Марк дивився просто на заглибину поміж ними. І хлопець дивився, не мігши відірвати погляду – уявляв, наче бачить темні набряклі соски, – і відчував млосну слабкість, немовби щойно здав кров на станції переливання.
– Який у тебе перший урок? – запитала дівчина.
– Е… – Марк стрепенувся. – Історія… по-моєму.
Ніка кинула на нього погляд
ВАТ «Рівнеазот» – один із найбільших заводів хімічної промисловості України.
