швидше за Васю чи Гришу. Ну, підтягнуся на два рази більше, ніж Ваня чи Петя. В мене медальок та грамот уже нема куди складати! І нічого вони не коштують! Тоді як тут, – він обвів рукою приміщення, – справжній азарт, справжні змагання, реальний результат! Коли ти виграєш, то не на змаганнях з дебільного бігу на сто метрів. Ти виграєш справжні гроші!
– Але ж ти можеш їх і програти, – зауважив Максим. – Я не спортсмен, але знаю: там виграє сильніший. А в цьому залі, з піратськими скарбами – той, кому пощастить. Ну а щастить не так уже й часто. Думаю, ти в якийсь момент почав програвати, і дядя Костя, директор цього залу, почав тобі позичати. Просто так, аби зробити спортивного хлопця своїм боржником. Не думаю, що ти в нього один такий. Бачиш, ти вже готовий заради боргу щось украсти…
Дядя Костя стукнув долонею по столу.
– Досить, Вовко! Цей курдупель аж надто розумний! Закрий йому рота! І поясни цим кошенятам, куди вони не повинні тицяти свої сопливі носи.
Завгородній ступив до Максима, замахнувся.
Денис Черненко заступив йому шлях.
Кулак Завгороднього врізався в Денисові груди. Сильний удар відкинув його до стіни. Стукнувшись об стіну, Денис сповз на підлогу.
– Бачив? – запитав Завгородній у Максима. – Ось так я почну товкти твого дружка кожен день. Це попередження йому, аби не патякав. Ти теж триматимеш язика за зубами. Бо як відкриєш свого мудрого рота, згадай: у Дениска менший братик, зовсім мала сестричка і мамочка, яка тягне всю цю велику рідню. Погано буде всім.
– Ну, ти… – Денис спробував підвестися, та заважав наплічник.
– Лежи, де лежиш! – гаркнув Вова. – Думаю, ви сьогодні засвоїли урок. Я так думаю, ви його стирили, аби потім комусь продати. Тільки хитріші за вас є. Давайте сюди кубок і можете бути вільні. Дядя Костя такий добрий, що завезе вас назад.
– Сам візьми, – огризнувся Максим. – У нього, в наплічнику.
Вова Завгородній, переможно глянувши на дядю Костю, підійшов до переможеного Дениса, легко підхопив його за карк, поставив на ноги. «Блискавка» наплічника розійшлася з тихим шурхотом.
Рука кращого спортсмена пірнула туди. Виринула з Золотим кубком. Здобич привабливо блиснула в світлі лампочок. Дядя Костя кілька разів плеснув у долоні. Завгородній перекинув кубок із руки в руку, милуючись ним. Потім кинув старшому товаришу. Той теж покрутив його в руках, уважно роздивляючись.
Тому обоє навіть спершу не почули, що сказав йому Максим Білан. Навіть перепитав:
– Що-що ти там пискнув?
– На долоні свої подивись, кажу.
Вовка Завгородній глянув спочатку на ліву долоню. Потім – на праву. Дядя Костя зробив те ж саме, і аж тоді кинув його собі під ноги.
Долоні в обох почорніли, наче в сажотрусів.
Скрикнувши, Вовка почав терти їх об джинси. Потім – одна об одну. Тоді поплював і знову потер. Дядя Костя робив те саме.
– Не допоможе, – спокійно пояснив Максим. –
