краще. Станції метро найпростіше. Семеро пацанів – сім станцій. Ми зможемо вільно та швидко пересуватися з місця на місце.
– Годиться, – кивнув Максим і ввімкнув комп’ютер.
Кілька хвилин – і текст листа готовий. Хлопці поміняли в кожному тільки час та місце зустрічі, призначаючи побачення з інтервалом у півгодини. Так і вийшло, що першому, Юрію Боровому з десятого «Б», вони назвали платформу на станції метро «Лісова» о третій дня, а останньому, Толі Тумановському – на платформі станції «Театральна» о шостій вечора. Станцію «Хрещатик» вирішили пропустити – там на платформі стільки народу товчеться, що загубити когось набагато легше, ніж знайти. Так само, як і загубитися.
Потім Білан роздрукував усі сім листів удома на батьковому принтері. Тим часом Черненко купив на пошті сім однакових конвертів. Перед цим вийшла коротка заминка – в Дениса не виявилося грошей. Та Максим спокійно витягнув із кишені червоненьку купюру, тицьнув партнерові в руку, коротко пояснивши:
– Тато каже: в моєму віці парубок мусить мати мінімальну фінансову самостійність.
– Ти ба… – тільки й спромігся видушити з себе Денис, якому власний рідний батько мало що говорив навіть під час їхніх не дуже частих зустрічей.
Більше теми грошей вони, не змовляючись, вирішили не торкатися.
Коли Денис повернувся з конвертами, хлопці склали листи. Далі, як порадив Максим, лівою рукою акуратно вивели друкованими літерами прізвище кожного адресата. Лишалося підкинути цю наживку.
– Нема нічого складного, – запевнив товариша Максим. – Два листи – в десятий «А», два – в десятий «Б», два – в одинадцятий «Б» і останній – в одинадцятий «А». Дуже проста математика. Не хочеться, звичайно, світитися з цим усім перед очима старших…
– І я про це, – зітхнув Денис. – Знати б, де хто живе, по поштових скриньках можна було б розкидати.
– Чекай, чекай, – відмахнувся Максим. – Коли фізкультура, в класі нікого нема. Зате речі лишаються. Завтра, здається, фізкультура в старших є…
– Зайти в порожній клас і залишити кожному на парті? – здогадався Денис.
– Іншого варіанта не засвітитися фейсами я не бачу. Правда, ми не знаємо точно, де хто сидить…
– Теж мені… Не спереду ж! По собі знаю: я б у перших рядах не сидів. Просто кинути під якусь із задніх парт. Конверти підписані, їм віддадуть і забудуть. Той, хто ні при чому, подумає, що це чийсь жарт. А той, хто при чому, прочитає, подякує і промовчить. Тут інше: на перерві цього не зробиш…
– Значить, – ляснув себе по коліну Максим, – будемо по черзі проситися в туалет на уроці.
Не зовсім ця ідея лягла Черненкові на душу. Один раз попроситися не можна, а коли два рази – засміють. Не любив Денис, коли з нього сміялися. Навіть по-дружньому. Тільки нічого не поробиш.
Запряглися у воза – тягнути треба.
16. Година пік
Пройшло все на диво просто.
У десятому «Б» фізкультура була наступного
