недбалість перед нашим спонсором. Частково я винен і сам: мусив тримати Золотий кубок у своєму кабінеті. Проте я думав, що лабораторія нашого шановного Юхима Юхимовича – більш надійне місце. Якась підла людина вирішила довести, що я помилявся. Наступного разу помилок не буде! І ніхто не зірве наших спортивних змагань!
Ці слова зустріли гучними оплесками. Дехто навіть звівся на ноги. А Денис із Максимом знову перезирнулися. Тепер уже Білан помітив розгубленість у погляді товариша.
Після уроків обоє тепер уже традиційно подалися до Бабусиної хати. Щойно Максим зачинив за ними двері, як Дениса наче прорвало:
– Розумієш, що ми наробили? Ми ж тепер все одно злочинці!
– Спокійно, – Максим кинув наплічника в куток, скинув куртку і за звичкою заходився ставити чайник.
– Нічого собі заявочки! Спокійно! Ти слухав, що Шеф казав?
– Слухав ти, – виправив його Білан. – А я якраз чув. Думаєш, він даремно кілька разів наголосив, що ні на кого зі своїх не думає? Це він усіх так заспокоїв. Бо в такому разі його прохання повернути за сім днів Золотий кубок, і нікому нічого не буде, виглядає зовсім нелогічним. Аби серед купи народу в залі не було ймовірного викрадача, директор так би не закликав. Або він припускав змову зі сторонніми особами.
– Так і є, – сказав Денис, трошки заспокоївшись. Уміє цей капосний Білан все по поличках розкласти, це свята правда. Послухаєш – і паніка пройде. Хоча… – Але ти не забувай: в залі справді було двоє тих, хто дійсно вкрав ось цю штуку.
Обоє дружно глянули на Золотий кубок, який стояв на столі біля комп’ютера. Денисові дуже хотілося його торкнутися, прикинути на вагу, тільки Максим попередив – краще не чіпати його руками. І Черненко вкотре погодився з ним.
– Кажу ж тобі – ми вкрали його з благородною метою, – вів своє Білан.
– Тепер піди і доведи комусь своє благородство, – знову почав заводитися Денис. – Що, підкинемо його завтра під директорський кабінет? Другий раз його точно стирити не дадуть.
– Це варіант. І я відразу повівся б на це, якби справді вкрав Золотий кубок для того, аби потім продати його комусь чужому. Ну, пройнявся б директорськими словами про честь школи і все таке. Чи просто б злякався, усвідомивши, що насправді зробив. Тільки ж ми збиралися не просто сховати кубок у більш безпечне і нікому не відоме місце, скажи?
– Ну… скажу, – Денис почував себе цілком збитим із пантелику.
– Нам потрібно спробувати знайти не лише тих, хто справді полює за Золотим кубком. Дядя Костя насправді більш небезпечний за них. Якби не він, навряд чи хтось із наших ризикнув би зробитися крадієм. Отже, – підсумував Максим, – вони налякані більше, ніж ми. А ми налякані, скажи?
Замість відповіді Денис ствердно кивнув головою.
– Вони бояться, що хтось їх випередив. Вони, таким чином, втратили можливість віддати тому лиховісному дяді Кості свої борги. Нам нема чого боятися. Ми завжди можемо повернути кубок
