Вовченко (10-А), Іван Дідик (11-Б), Василь Книш (10-Б), Юрій Хорунжий (10-А) та Олександр Юхимець (11-А).
Для всіх це був лише список спортсменів. Для Максима з Денисом – список підозрюваних. Білик відразу побіг по зошит. Треба було його переписати, бо на пам’ять у таких справах краще не покладатися. А Денис стояв біля дошки, вкотре перечитуючи прізвища і далі намагаючись пригадати, чи не належить почутий у роздягальні голос одному з тих шести, що перераховані після Вови Завгороднього.
– Боїшся? – почув раптом позад себе і, здригнувшись від несподіванки, озирнувся. Завгородній, власною персоною. Стоїть і посміхається йому, широко та приязно. Так близько з чемпіоном школи Денисові ще не доводилося балакати. Та й не знав він, що сказати своєму кумирові.
Між тим Вова підморгнув йому і поклав руку на плече.
– Черненко? Молодець, Черненко. Давай, старайся.
– Угу, – вичавив із себе Денис, аби лиш не мовчати.
– Бачив я, як ти у баскетбол дванадцяту школу обстукав. Давай, так тримати. Скажу тобі по секрету, – він навіть нахилився та чомусь стишив голос, – ми з Валерійовичем, ну, з фізруком, про тебе говорили. Він тобою задоволений. Каже, перше місце у тебе в кишені, перспективний ти пацан. Бач, як воно…
– Угу, – знову гукнув Денис.
– Не «угу», а мене слухай: Золотий кубок точно був би твоїм. Без балди, без дурнів. Віриш? – Денис замотав головою. – Правильно, молодця. Не вір. Бо повіриш – носа задереш, а в спорті так не годиться. Мені можеш і не вірити. А Олексія, ну, Валерійовича, колись запитай.
– Як же я… того…
– Тоді не питай, – Завгородній розпрямився і розвів руками. – Сам усе побачиш. Шкода тільки, що якісь потвори тебе без реального кубка залишили. Та нічого. Абонемент у тренажерний зал точно не вкрадуть. Разом будемо тренуватися, хочеш?
– Ага! – випалив Денис.
– Тоді давай, не підкачай. Не підведи мене, – підморгнувши йому ще раз, Завгородній відійшов. Поруч тут же, ніби з-під землі, виріс Максим.
– Чого це він? – запитав підозріло, провівши Вову поглядом.
– Нічого, – відмахнувся Денис. Йому раптом розхотілося повертати Золотий кубок. Своєму спортивному кумиру він вірив, як собі. І раз перемога вже обіцяна йому, то, значить, і кубок все одно належатиме йому як переможцю. Тільки виглядає так, наче Денис украв головний приз у самого себе. Тобто сам себе обікрав. Але цього черв’ячка, який раптом завівся десь у нього всередині, він вирішив якось приборкати та придавити.
Та все ж не втримався – переказав Максимові їхню з Вовою розмову. Той лише стенув плечима: подумаєш, герой спорту. Вголос цього не сказав, та напевне подумав. Денис хотів образитись на нього, тоді махнув рукою.
Нічого цей «ботанік» у житті не розуміє.
15. Сім однакових листів
Після школи хлопці звично зібралися в Бабусиній хаті, де Максим, без звичних для нього пустих патякань, відразу перейшов до конкретних
